Розділ 15

Рано-вранці, поки Мілл і Патрік ще солодко спали, я сів писати записку. Аркуш і ручка знайшлися просто поверх чернеток Патріка з його нескінченними фізичними рівняннями. На звороті я вивів слова про те, що дуже сильно їх люблю і йду саме заради їхньої безпеки. Наприкінці я додав обіцянку, що через рік ми обов'язково зустрінемося й зійдемося в магічному поєдинку — перевірити, хто чого навчився. А ще подякував кожному й подумки міцно обійняв.
Я ще якийсь час постояв у дверях, слухаючи їхнє спокійне, рівне дихання. Хотілося залишитися бодай на хвилину довше, але я знав: якщо затримаюся, то вже не зможу піти зовсім.
Тихо видихнувши, я переодягнувся у виданий нам одяг і, намагаючись не шуміти, покинув кімнату, вирушивши напівтемними коридорами. Я вже непогано орієнтувався в їхніх химерних вигинах, тому невдовзі опинився перед кабінетом місіс Ешфорд і постукав у двері.
— Заходь, — долинуло з того боку.
Попри ранню годину, місіс Ешфорд уже сиділа за столом і захоплено перебирала папери, виглядаючи на диво бадьорою й енергійною.
— Як почуваєтеся, містере Ноченко?
— Чудово. А ваше, мем? — я позіхнув, поспішно прикриваючи рот долонею.
— Теж непогано. Отже, що ви вирішили?
— Ви маєте рацію — я не маю права наражати друзів на небезпеку. Я хочу вирушити на навчання до вашого друга.
Директорка відклала папери й уважно подивилася на мене, ніби намагаючись прочитати щось між рядків.
— Ваші друзі вже знають про це?
— Правду кажучи, ні. Не люблю довгі прощання.
Вона повільно кивнула, ніби підтверджуючи якісь власні думки.
— Як знаєте, містере Ноченко. Ось, — вона простягнула мені щільний конверт, — передасте це містеру Шекерику.
— Шекерику? — я трохи розгубився від такого дивного імені.
— Це його прізвище. Він живе в горах у повній самоті вже дуже давно. Чесно кажучи, мені часом здається... — вона на мить замислилася, — що він живе на світі більше тисячі років. Не знаю, як йому вдалося перемогти смерть, але вчителем він буде чудовим. Підійдіть ближче.
Я зробив кілька кроків і торкнувся її простягнутої руки.
Знайомий дзвін у вухах, різкий поштовх — і ось ми вже стоїмо посеред безкрайого степу, оточеного густим лісом. Дме прохолодний вітер, змушуючи щулитися.
— Це місце... — Кетрін по-хазяйськи вперла руки в боки, оглядаючи краєвид. — ...зачароване. Телепортація тут майже ніде не працює, крім цієї ділянки. Ідіть он за той трав'яний пагорб. Хвилин за тридцять побачите хатку на самій вершині. Віддайте Шекерику листа, він усе зрозуміє. А якщо раптом заблукаєте, поверніться сюди й скористайтеся дзеркалом.
Вона обережно опустила в кишеню моєї куртки маленьке дзеркальце.
— Тільки не торкайтеся його без потреби, воно зачароване. Вам усе ясно?
— Так, дякую, місіс Ешфорд.
— Ах так, ледь не забула, — вона потягнулася під поділ своєї важкої сукні й витягла звідти мою паличку. — Тримайте.
Я взяв її в руки, і в пам'яті тут же спливли події того моторошного вечора, під час якого вона мені дісталася.
— Місіс Ешфорд, можна запитання? — я задумливо покрутив корінь у руках. — Та жінка, пані Каллас, сказала, що ні в кого раніше не було палички з кореня. Це справді так? І якщо так, то що це означає?
Директорка лише невизначено знизала плечима.
— Не знаю, містере Ноченко. Можливо, нам обом ще доведеться це з'ясувати.
На її губах майнула м'яка усмішка, ніби вона хотіла додати щось кумедне, але в останню мить передумала.
— Навідуватиму вас раз на місяць. А тепер ідіть, містере Ноченко. До зустрічі.
Я відчув дивне тепло — таке буває, коли прощаєшся з кимось близьким.
— Ще раз дякую вам, — тихо промовив я і ступив уперед.
Місіс Ешфорд ще якийсь час дивилася мені вслід, завмерши тонким силуетом на тлі неба, а потім безшумно телепортувалася. Навалилася шалена, щемка туга — стояти посеред порожнього степу й розуміти, що зворотного шляху немає. Суха трава під ногами тихо потріскувала, повітря було густо змішане з ароматами хвойних дерев. Але, попри красу цього місця, мені до болю хотілося розвернутися.
За пів години, як і обіцяла директорка, попереду показалася хатка. Над солом'яним дахом тремтів і танув тонкий сизий димок.
Я пришвидшив крок, долаючи останній підйом. Висока трава шмагала по колінах, а за поворотом стежки хатка відкрилася мені вже повністю — приземкувата, обмазана чимось білим. Я підійшов до дверей і постукав. Тиша. Збоку почулося негучне нявкання — з трави вигулькнув кіт і почав тертися об мої ноги, вигинаючи хвіст.
«Ну, хоч когось зустрів», — я усміхнувся й погладив його. Постукав ще раз, наполегливіше.
За дверима почулася якась метушня і важкий, шаркаючий тупіт. Стулка зі скрипом відчинилася, і на порозі з'явився дуже старий чоловік у простій полотняній сорочці. Він щось швидко запитав незнайомою мовою. Я розгублено вибачився англійською й простягнув йому запечатаний конверт.
Старий просто на порозі розкрив листа й почав уважно читати.
— Ха! Кетрін не присилала до мене нікого вже добру сотню років, — він дружньо всміхнувся й несподівано міцно обійняв мене. — Ну, якщо така справа, заходь. Сідай.
Усередині хатка виявилася тіснуватою, але напрочуд обжитою. Біля стіни потріскував камін, поруч із яким купою лежали вовняні шкарпетки й одяг. Кіт миттю шмигнув усередину й умостився на м'якому воросі одягу.
— Це Мурчик, — старий кивнув у бік кота.
Зі стелі вздовж стін звисали запилені зв'язки сушених грибів, лісових ягід і пахучих трав. Господар закопошився біля маленького столика, заставленого старим кухонним начинням.
— Значить, будеш чаю? Чи, може, узвару з абрикосів?
— Узвару, будь ласка, — попросив я, хоча гадки не мав, що це таке.
Дід дістав глиняний глечик і наповнив дві важкі склянки. Напій виявився густим і дуже смачним, а на дні знайшлися солодкі, розварені шматочки фруктів.
— Значить, хочеш учитися магії? — старий опустився на стілець навпроти.
— Хочу.
— А навіщо?
— Одна людина жадає моєї смерті. Мені потрібно вміти захищатися й захищати тих, хто мені дорогий.
Дід розуміюче, по-старечому закивав, щось мугикаючи собі під ніс.
— Розумію, розумію... А що потім? Коли небезпека відступить, коли вороги зникнуть — чим займешся тоді?
Я замовк. Якщо чесно, у мене не було й хвилини, щоб про це подумати. Усе наше життя з друзями перетворилося на нескінченну втечу — то від Маргарет, то від Лори. Питання Шекерика збило мене з пантелику.
— Що потім... Не знаю, — зізнався я. — У мене зовсім не було часу про це думати. Я навіть не знаю, чого хочу насправді.
Дід знову закивав, дивлячись на мене примруженими очима.
— Ну що ж... А паличка в тебе є?
Я дістав корінь із кишені куртки й простягнув Шекерику. Той обережно прийняв її обома руками, підніс до самих очей і довго розглядав у нерівному світлі каміна.
— Дуже сильна паличка, — пробурмотів він. — Ти вже користувався нею?
— Кілька разів пробував закляття Перкутум. Але вийшло слабенько.
— Уперше в усіх виходить слабо, — дід усміхнувся, повертаючи мені паличку. — У більшості взагалі нічого не виходить, тож нічого страшного. Друзі в тебе є?
— Так, сер. Я вже нестерпно за ними сумую.
— Ти можеш повернутися до них будь-якої миті, — старий уважно подивився на мене поверх склянки.
— Я не хочу наражати їх на небезпеку.
Дід знову розуміюче кивнув і протягнув глухим голосом:
— Ну що ж... Якщо ти так вирішив, я навчу тебе магії. Але май на увазі: вона сильно відрізнятиметься від того, чого вчать у ваших англійських школах.
— Чим саме? — я мимоволі подався вперед від цікавості.
— Та майже всім. Моя магія — вона тут. Це гори, річки, степ... Розумієш?
— Якщо чесно, ні, сер. Я чув, що в школі є якийсь предмет... Чарівництво гір, здається.
— Ну, вважай, що це майже воно, — Шекерик, крекчучи, підвівся зі стільця й потягнувся за порожнім відром, що стояло на маленькому табуреті біля входу. — Гаразд, для початку...
Він простягнув відро мені.
— Спускайся вниз із пагорба, на схід. Там знайдеш джерело. Принеси води.