Розділ 14

Кімната, в якій нас поселили, була схожа радше на простору дворівневу квартиру, ніж на шкільне житло. Тут пахло старим деревом, чистою білизною, а стелі сягали чотирьох метрів. Вибір спальні не забрав багато часу: я зайняв ту, де ліжко стояло впритул до широкого підвіконня. У нас знайшлася навіть крихітна кухня, хоча Річард, ідучи, кинув, що в місцевій їдальні годують безкоштовно й у будь-який час.
— Хто тут жив до нас? — запитав я йому в спину, але хлопець лише невизначено махнув рукою, не бажаючи витрачати на мене час.
Залишившись у тиші, я підійшов до шафи, що займала ледь не половину вітальні, і взявся розглядати корінці книг. Більшість із них призначалися не для простих людей: навчальні посібники з магії, товсті довідники і навіть художні романи, написані чарівниками для чарівників.
Деякі примірники виглядали зовсім дико, наприклад: «Сто способів домовитися з власним відображенням». Залишалося тільки гадати — це там справді щось корисне чи записки фантаста, який остаточно з'їхав з глузду. Мою увагу привернула щільна палітурка з написом: «Що приховують камати».
— Ти знаєш, хто такі камати? — я обернувся до Мілла.
Друг улаштувався на підлозі й методично розкривав коробки з настільними іграми, знайдені на нижній полиці.
— Гадки не маю. А що там?
— Ціла книга про них, — я насилу витяг важкий, обтягнутий шкірою фоліант.
— Ну то подивися. Може, там і картинки є, для таких, як ми.
Я відкрив першу сторінку. Папір був жовтуватий, шорсткий на дотик.
«Камати — маловідомі, до кінця не вивчені, дуже давні істоти. Розмір — від тридцяти до п'ятдесяти сантиметрів. Характерні риси: вкриті коричневою, чорною, білою або змішаною шерстю; мають копитця й довгі закручені ріжки. Ходять на задніх лапках. За характером — кепські, хитрі, уперті, але добрі. Сперечатися з ними неможливо, найкраще — задобрити. Люблять усе солодке. Вступати в сутичку суворо заборонено: у разі небезпеки камати кличуть на допомогу друзів, і не кожен досвідчений чарівник здатен із ними впоратися. Мешкають у лісах, в степах і біля озер. З немагами контактують украй рідко; за останні тисячі років жодного такого випадку не зафіксовано».
— Замальовка й справді мила, — пробурмотів я, розглядаючи детальний малюнок.

На малюнку істота виглядала напрочуд дружньою і навіть беззахисною. Закривши книгу, я покрутив її в руках, дивуючись товщині: вражає, як багато можна було написати про таких крихітних створінь.
Я опустився на глибокий м'який диван. Мілл на той час возився зі своїм телефоном, час від часу струшуючи пристрій.
— Не працює. Узагалі ніяк, — він роздратовано відкинув гаджет убік.
— Може, сходимо провідаємо Патріка? Заодно роздивимося й дізнаємося, що тут до чого.
— Ідея хороша, — кивнув Мілл, піднімаючи голову. — Тільки от чим ми взагалі тут займатимемося? Ти залишишся?
— У сенсі залишуся?
— Ну... тут, у школі. Щоб учитися магії.
Я на мить замислився. Було б нерозумно заперечувати: це шанс, про який мріє ледь не кожна людина в нашому світі. Але тієї ж миті всередині заворушилося неприємне, липке відчуття. Найменше у світі мені хотілося, щоб Мілл, Патрік чи Емма вирішили, ніби я отримав якусь перевагу, якої вони позбавлені. Щоб вони не подумали, що я зазнався або тепер вважаю себе особливим. Вони врятували мені життя, пройшли через усе це пліч-о-пліч зі мною, і я просто не уявляв, як зможу їх залишити.
— Ні, Міллі, я не хочу, — відповів я.
— Ти що, з глузду з'їхав?!
Мілл ошелешено дивився на мене, округливши очі, ніби я щойно зізнався в чомусь абсолютно немислимому.
— Ти зобов'язаний стати чарівником! — майже вигукнув він. — Кожна людина про це мріє, а тобі випав такий шанс. Звісно, ти станеш чарівником — і мови бути не може!
Я завагався, не знаючи, що відповісти. У чомусь він, безумовно, мав рацію, але все це здавалося надто чужим, далеким від того, що я відчував зараз.
— Ходімо краще провідаємо Патріка. Подивимося, як він там. А потім уже будемо вирішувати, хто з нас стане великим чарівником.
Мілл погодився, і ми рушили до виходу з нашої нової кімнати. Коридор за дверима, всупереч моїм очікуванням, виявився зовсім звичайним, без магічних дивакуватостей: старі коричневі шпалери, подекуди прикрашені картинами, скромна тумбочка в кутку, запилена квітка в горщику й лампа, що відкидала тьмяне світло.
— Що ж... — Мілл зупинився, засунувши руки в кишені, й спантеличено подивився ліворуч. — Здається, ми прийшли звідти, так?
— Наче так, — відгукнувся я.
— Тоді йдемо.
Ми рушили вперед, минули один поворот, потім другий, пройшли знайомим коридором, залитим водою, за ним ще кілька, аж поки не зрозуміли, що заблукали.
— Чому тут так порожньо? — Мілл здивовано озирнувся на всі боки, і його голос гулкою луною відбився від високих стель. — Куди поділися всі учні?
— Може, у них зараз заняття.
— Варто перевірити.
Друг підійшов до найближчих масивних дверей, неголосно постукав і, не дочекавшись відповіді, обережно потягнув за ручку. Я зазирнув йому через плече: всередині просторого класу, залитого світлом, сиділи діти. Вони зосереджено скрипіли перами, щось записуючи в зошитах, а перед кожним на столі принадно мерехтіли мензурки, наповнені сяючими різнокольоровими рідинами.
— Ви заблукали? — пролунав густий, гугнявий голос.
За вчительським столом сидів товстий чоловік у безрозмірній чорній мантії. Він дивився на нас поверх окулярів, не виявляючи особливого захвату від того, що його перервали.
— Так, сер, — відповів Мілл, намагаючись звучати ввічливо. — Ми новенькі. Шукаємо лазарет місіс Корнех, там лежить наш друг. Ви не могли б підказати нам дорогу, будь ласка?
— Зрозуміло... — чоловік насупився й подивився в стелю, ніби там була накреслена невидима карта. — Ідіть цим коридором до самого кінця, поверніть праворуч, потім одразу ліворуч, після цього двічі праворуч і вгору гвинтовими сходами. Там знову візьміть лівіше, і другі двері праворуч виведуть вас до спуску. Спустіться рівно на два прольоти, звідти праворуч... ні, зачекайте, — він роздратовано потер перенісся. — Ліворуч. Так, саме ліворуч, потім ще раз ліворуч і йдіть до самого кінця.
Він важко зітхнув і додав, понизивши голос до змовницького шепоту:
— Тільки будьте надзвичайно обережні в четвертому коридорі. Місцеві стіни мають погану звичку поглинати перехожих — вони, знаєте, дуже прив'язуються до нових облич. Ви все запам'ятали?
Чорний чуб упав йому на лоба, коли він пильно глянув на нас. Мілл стояв із широко розплющеними очима й виглядав так, ніби в голові в нього тепер хаотично крутилося двадцять коридорів і жодного виходу.
— Сер... вибачте, а куди саме треба повернути після того, як ми звернемо ліворуч удруге?
— Двічі праворуч. Усе, ви заважаєте мені вести урок, — відрізав учитель, і важкі двері з гуркотом зачинилися просто перед носом Мілла.
— Ти хоч щось зрозумів? — запитав він.
— Пу-пу-пу, чесно кажучи — нічогісінько. Але стояти тут немає сенсу, ходімо.
Решту часу ми просто безцільно блукали школою, розглядаючи старовинні картини й підозріло притихлі двері, намагаючись при цьому зберігати впевнений вигляд — на випадок, якщо нам трапиться ще якийсь буркотливий викладач.
Удача усміхнулася нам за черговим поворотом: попереду показався знайомий золотисто-кучерявий хлопчисько, який весело підстрибував на ходу, насвистуючи щось собі під ніс. Зустріти його в цьому лабіринті було справжнім порятунком.
— Річарде! — гукнув я його. — Стривай-но!
Хлопчисько від несподіванки втягнув голову в плечі, але, обернувшись і побачивши нас, полегшено видихнув.
— А, це ви. І що ви тут забули?
— Ми шукаємо місіс Корнех і її лазарет. Допоможеш нам дійти?
— Тоді чому ви тут? Це ж зовсім інше крило будівлі!
— Ми абсолютно безнадійно заблукали в цих лабіринтах, — Мілл розвів руками. — Проведеш нас?
Обличчя Річарда тут же розпливлося в задоволеній усмішці, а в його очах блиснув вогник азарту.
— А-а, значить, ви заблукали. Так, я можу вас провести, звісно. Але що я отримаю натомість?
Мілл подивився на мене й виразно закотив очі.
— Знову він за своє. Ну гаразд, здирнику, чого ти хочеш цього разу?
— Я хочу-у-у... — Річард мрійливо задер підборіддя, дивлячись у стелю. — Хочу, щоб ви допомогли мені пожартувати над одним нестерпним хлопчиськом.
— Над ким саме? — поцікавився я.
— Над Креком. Він постійно вигадує мені дурні прізвиська й дражниться при кожній нагоді.
— Ну добре, — я кивнув, вирішивши, що невелика витівка — це мала ціна за порятунок із нескінченних коридорів. — Що нам треба зробити?
— Мене він знає в обличчя, а вас бачить уперше. Просто підкиньте йому це в кишеню або, краще, віддайте в руки.
Річард дістав із кишені невеликий непримітний камінець. На вигляд він здавався зовсім звичайним, якщо не рахувати ледь помітного сіруватого нальоту.
— І що це?
— Камінь-смердючка. Щойно він опиниться в того, кому призначений, бідолаха смердітиме тухлими яйцями цілий тиждень. І повірте, ніяке мило не допоможе.
— А це не надто сувора помста за прізвиська?
— Ні! — обличчя Річарда на мить стало злим. — Він назвав мене ослом просто при Камелії Лотос. Я зобов'язаний помститися.
— Ну, якщо при Камелії Лотос... — розуміюче протягнув Мілл. — Гаразд, давай сюди свій камінь. Ми допоможемо.
Річард вручив нам камінь і впевнено повів вузькими коридорами. Дорогою він час від часу застережливо вказував на стіни: то на яскраві, підозріло живі малюнки, то на дивні рослини, чиї вусики так і норовили зачепитися за одяг — за його словами, вони могли поглинути, вкусити, закохати — загалом, не треба їх чіпати.
— А ти сам чому не на уроках? — запитав я, дивлячись на його безтурботний вигляд.
— Ай, — Річард недбало відмахнувся, ніби школа була лише прикрою дрібницею в його розкладі. — Не хочу.
Ми минули ще кілька поворотів і завмерли в тіні масивної колони.
— Дивіться, зараз вони виходитимуть на перерву. Ви його одразу впізнаєте: він у капелюсі. Постійно тягає свій дурний капелюх, — Річард насупився, вдивляючись у зачинені двері класів. — У мене він нічого не візьме, одразу запідозрить недобре, а вам повірить. Головне — не подавайте вигляду, що ми знайомі.
З цими словами він безшумно шмигнув за ріг, залишивши нас самих.
— Міллі, у тебе немає відчуття, що ми не повинні цього робити? — пошепки запитав я, дивлячись на камінь у його руці.
— Однозначно є, — неохоче відгукнувся той. — Але який у нас вибір? Честь короля Річарда була принижена в присутності Камелії Лотос, а отже ми, його вірні лицарі, зобов'язані помститися за «короля».
— Мабуть, така доля всіх лицарів.
Удалині гулко продзвенів дзвінок, і тиша миттєво вибухнула сотнями голосів, тупотом ніг і дзвінким сміхом. Двері класів розчахнулися, випускаючи юрби дітей. Ми стояли напоготові й невдовзі помітили хлопчиська в широкополому капелюсі, який весело вибіг у компанії галасливих друзів.
— Це він, — Мілл рішуче ступив уперед, начепивши на обличчя найприязнішу усмішку.
Ми швидко перехопили компанію.
— Ей, привіт, Креку! Як життя? — Мілл невимушено присів поруч із хлопчиком навпочіпки, намагаючись виглядати як старий знайомий.
— Але... — хлопчик спантеличено закліпав очима, — я вас, здається, не...
— У мене до тебе важлива справа, — перебив його Мілл, змовницьки стишуючи голос. — Ти ж любиш солодощі?
Хлопчик на мить завмер, перезирнувшись із друзями.
— Люблю... а хто їх не любить?
— Тоді підстав долоню. Директорка Кетрін просила передати тобі дещо особливе. Особисто в руки.
З найчеснішим і найблагороднішим виразом обличчя Мілл вклав сірий камінь у простягнуту долоньку. На секунду повисла тиша.
Хлопчик утупився в сірий подарунок, і раптом почалося щось дивне. Його вуха почали стрімко зменшуватися, а потім витягуватися вгору, набуваючи форми ослячих. На щоках проступила жорстка шерсть, ніс став більшим, а очі округлилися й потемніли.
— Ем... Міллі, він що... перетворюється? — усередині в мене все похололо.
Ми почали повільно задкувати, не зводячи очей із нещасного. З-за рогу обережно висунулася голова Річарда.
— Ну що?.. — він урвався на півслові, побачивши ослині вуха й юрбу учнів, що вже збиралася довкола. — Зачекайте, це ж не Крек!
— Що?! — прошипів Мілл. — Ти ж сказав — у капелюсі!
— Так, але...
Річард розгублено втупився в хлопчика, який верещав, поки навколо нього вже збиралася юрба учнів. Обличчя малого раптом посуворішало, і він повільно витяг із-під куртки паличку.
— Ох, зараз ви в мене отримаєте!
— Біжимо! — вигукнув Річард і першим рвонув геть.
Ми, не роздумуючи, кинулися слідом. За спиною почувся тріск магічних розрядів. Я ледь устиг пірнути за ріг, як у стіну поруч із моєю головою з шипінням ударив промінь закляття, вибивши кам'яну крихту.
— Швидше, швидше! — підганяв Річард, звертаючи з одного проходу в інший.
Утім, зайві слова були ні до чого: ми й так мчали на межі можливостей, важко дихаючи й ледве вписуючись у круті повороти. Крики постраждалого хлопчика і яскраві спалахи за спиною не стихали, луною відбиваючись від склепінь коридорів.
— Чому б тобі не прийняти бій на рівних, Річарде?! — крикнув на бігу Мілл. — Може, тоді твоя Камелія Лотос нарешті тебе помітить!
Річард лише невизначено махнув рукою, не бажаючи вступати в дискусію під час тактичного відступу. Нарешті за черговим поворотом він різко загальмував і зупинився, жадібно хапаючи ротом повітря.
— Здається... відірвалися...
Ми обережно озирнулися. Переслідувача ніде не було видно, лише вдалині стихав шум шкільної перерви.
— То хто це був? Ти ж казав, це Крек, — запитав я.
— Так, правильно, — Річард винувато шморгнув носом. — Це Роберт. Взагалі-то він хороший хлопець.
— Тоді йди й вибачся перед ним!
— Думаю, він не дуже на мене злий. Ну подумаєш, походить трохи осликом, — на обличчі Річарда знову почала проступати його звична, нестерпна легковажність.
Мілл закотив очі, переводячи погляд з мене на хлопчиська.
— Гаразд, хлопче, веди нас до Патріка.
— Е-е, ні, — протягнув він. — Ви ж віддали камінь не тому. Угода не виконана.
— Річарде, — я зробив крок до нього, — якщо ти зараз же не відведеш нас до місіс Корнех, я особисто доставлю тебе до Роберта, щоб ти зміг переконатися, наскільки «сильно» він на тебе не ображається.
Хлопчисько боязко озирнувся на порожній коридор у нас за спиною й одразу збавив тон.
— Гаразд, гаразд, не злись. Ходімо.
Цього разу він повів нас значно просторішими коридорами, схожими на галереї давнього замку.
Ми натрапили на щось унікальне. Перед нами розкинулася жива карта світу: вона займала весь простір — підлогу, стелю й стіни, перетворюючи коридор на подобу нескінченного потоку. На ній вирувало життя: океанами ковзали крихітні, як мурахи, кораблі, залишаючи за собою ледь помітні пінні сліди. У величезних мегаполісах миготіли ледве помітні точки — люди, які вічно поспішали у своїх справах. Подекуди виднілися темні плями лісів, а на нічному боці планети мерехтіли вогні міст.
— Нічого собі... — тільки й зміг сказати я.
Річард помітив моє захоплення й задоволено всміхнувся.
— У нас це звичайна справа, — він задер носа вище й рушив далі по «воді» Індійського океану, явно задоволений тим, яке враження справив.
Нарешті ми зупинилися перед знайомими дверима.
— Вам сюди, — кинув він, прочинивши стулку. — І привіт Кристині!
— У сенсі — привіт Кристині? — здивувався Мілл, але Річард уже зник за поворотом.
У лазареті панувала святкова, затишна атмосфера, що зовсім не в'язалася з образом лікарняної палати. Патрік, завалений горою м'яких подушок, із неабияким апетитом наминав тістечка, а поруч із його ліжком, просто на ковдрі й приставлених стільцях, умостилися Івінн, Емма й Кристина.
Побачивши нас, він весело замахав рукою, ледь не впустивши тарілку.
— Міллі, Джейку! Ідіть швидше сюди, тут видають просто неймовірні солодощі!
— Що ж, судячи зі швидкості зникнення десертів, він точно йде на поправку, — Мілл полегшено всміхнувся.
Ми підійшли ближче й обережно присіли на край ліжка.
— Ну як ти, друже?
— Вашими молитвами й стараннями цієї чудової жінки, — Патрік кивнув у бік місіс Корнех, яка щось захоплено переставляла в дальньому кутку, — почуваюся майже здоровим. Емма й Івінн мені вже все розповіли. Нам дозволили залишитися, і ви навіть зможете вчитися. Ну, ви двоє, — він указав на мене й Кристину. — Але нічого, я впевнений, що зовсім скоро і в нас із Міллом проявляться якісь здібності. Будемо зубрити закляття разом.
— Обов'язково будете, — Івінн підбадьорливо погладила його по руці.
— Скільки тобі ще тут валятися? — Мілл нетерпляче постукував пальцями по коліну. — Хочеться якнайшвидше показати тобі школу, вона тут просто дивовижна.
— Місіс Корнех сказала, що я можу йти хоч зараз, — відповів Патрік, розправляючись із черговим тістечком, — але, чесно кажучи, мені й тут непогано. Сервіс на висоті.
Ми дружно хихикнули.
— Повір, у класах тобі сподобається ще більше, — додала Івінн.
Патрік зручніше влаштувався серед подушок, у його очах загорівся вогник цікавості.
— А як тут усе влаштовано? У вас типу класи чи факультети? Я зможу вчитися разом із тобою?
— Так, цілком, — Івінн прибрала вибите пасмо волосся за вухо. — У нас система факультетів. Кожен факультет навчає свого предмета чарівника з нуля, незалежно від того, скільки тобі років і що ти вмів раніше. Один факультет — один рік навчання. Якщо, звісно, не завалиш іспити.
— І на якому факультеті ти зараз?
— Я вступила на Чарівництво гір.
— Звучить масштабно, — Патрік нахилив голову набік. — Це як?
— Ну, нам доведеться вивчити мову каменів, навчитися читати їхню пам'ять, створювати захисні амулети. Ще багато заклять, пов'язаних із вітром — вони, до речі, даються мені найкраще. Будемо вивчати прикликання гірських духів і купу всього іншого.
— Приголомшливо, — видихнув Патрік. — А без палички можна?
— Теоретично — так, але із закляттями буде в рази важче. Тому я попрошу місіс Ешфорд, щоб вона дозволила вам спершу сходити в ліс і знайти свої палички саме там.
— Ви ж знаєте, що це неможливо, — пролунав за нашими спинами спокійний, упевнений голос.
Я здригнувся. Директорка стояла біля дверей, ніби виникла із самого повітря — висока, у незмінній темній сукні й капелюсі.
— У неї що, талант з'являтися нізвідки? — прошепотів Патрік.
— Містере Ноченко, можна вас на кілька слів?
— Так, звісно.
Я підвівся з ліжка, кинувши на друзів швидкий погляд. Івінн лише знизала плечима.
— Дайте мені руку, — спокійно попросила вона, простягаючи долоню.
Щойно я торкнувся її пальців, світ провалився в темряву. У вухах виник знайомий свердлувальний дзвін, нутрощі стиснулися, а за мить ми вже стояли в тому самому кафе, де колись пили каву.
— Джейку, — вона вказала на стілець поруч зі мною, — нам треба поговорити. Сідайте.
Я похитнувся від різкої телепортації, але все ж сів.
— До такого важко звикнути.
— Ви впораєтеся, я впевнена.
Вона сіла навпроти мене й втомлено потерла скроні.
— Вибачте що я так вас... вирвала з компанії ваших друзів, але є серйозна розмова, і я не люблю коли мене підслуховують... Розо, зробіть дві кави, будь ласка.
Дівчина за стійкою ледь помітно змахнула паличкою. Кава приготувалася сама собою і за секунду вже стояла перед нами.
— Розумієте, Джейку, — почала місіс Ешфорд, — я, як директорка, як і будь-яка інша директорка подібної школи, перед тим як обійняти посаду, складаю клятву — клятву життя: захищати й оберігати всіх моїх дітей. І якщо я її порушу, то помру. Тому, як бачите, я її не порушую.
Я розуміюче кивнув.
— Суд Саломеї шанує наші традиції. Щойно я підпишу папери про зарахування Кристини, вона офіційно опиниться під моєю опікою до самого випуску. До неї й пальцем не посміють торкнутися.
— Я вдячний вам за це, місіс Ешфорд.
— Я знаю, знаю... — вона нервово провела долонею по лобі. — Але що стосується вас: вам потрібно вирішити — хочете ви залишитися чи піти.
Запала хвилинна тиша. Кетрін чекала відповіді, але в мене її не було.
— На вас полює одна з найсильніших чарівниць Англії, — продовжила вона впівголоса. — Я можу її здолати, і вона це знає, тому чекатиме моменту, коли ви залишитеся без захисту. А це може статися будь-якої хвилини: навіть зараз, коли ви підете у свою кімнату й залишитесь там самі, або в їдальні, поки будете захоплено лопати тістечка, як ваш друг. Вона вб'є вас при першій же зустрічі, не сумнівайтеся.
Директорка зробила паузу, даючи мені усвідомити масштаб загрози.
— Питання в іншому: чи готові ви підставляти друзів, які незмінно будуть поруч і спробують вас захистити?
Вона нахилилася трохи ближче.
— Ви можете піти й навчатися в іншому місці. У Трав'яній долині Карпатських гір живе мій старий друг — він дуже давній чарівник, який розуміється на закляттях, магії і в багатьох питаннях мудріший за мене. Ви вчитиметеся там у безпеці, поки не зміцнієте, а потім повернетеся сюди. Або ви залишаєтеся, але тоді під удар потрапляєте не тільки ви, а й усі, хто вам дорогий.
Я дивився на неторкану чашку. Хоч як мені не хотілося, її доводи були розумні й правильні. Щоб Лора не знайшла мене, треба було зникнути.
— Місіс Ешфорд, — тихо промовив я, — ви не знаєте, чому вона так хоче моєї смерті?
Вона лише невизначено повела плечима.
— Помста.
— Але ж вона вже вбила мою маму, свою рідну сестру... Який сенс мститися ще й мені?
— Який сенс? Містере Ноченко, пийте ж, — ледь помітним рухом підборіддя вона вказала на чашку.
Я зробив ковток.
— У світі немагів, серед звичайних людей, теж трапляються погані особистості, зовсім як у нас. Маніяки, наприклад, так?
— Так, мем.
— Коли таку людину судять за вбивство десятка людей, її провина вже доведена, слідство завершене і все інше. Як думаєте, чи стане суддя шукати в її діях глибоку філософію? Чи будуть присяжні намагатися виправдати її важким дитинством?
Вона запитально підняла брову.
— Ні, мем, — я на секунду замислився. — Що б він не сказав на свій захист, це не змінює суті його вчинку. Його мають судити за всією суворістю закону.
— Правильно, — Кетрін перевела погляд на вікно за моєю спиною. — Абсолютно правильно. Не шукайте виправдань і причин, чому погані люди чинять погано. Звісно, мотиви існують. Іноді нам здається, що вони все пояснюють і людину навіть можна зрозуміти... але це не так.
Вона все так само дивилася мені за спину, і її голос став незвично вдумливим:
— Зовсім не так.
— Чому?
— Чому?! З вами траплялося щось погане в дитинстві?
— Мабуть, так...
Вона багатозначно підняла ложку, ніби збиралася сказати щось важливе.
— Я впевнена: з усіма траплялося щось погане, і ми не здатні змінити цього. Ми не здатні змінити все те погане, що має з нами статися або вже сталося, але ми здатні контролювати свою реакцію на це. Розумієте?
— Не знаю, мем, — я невпевнено засовався.
— Ви можете спробувати «зрозуміти» свою тітку. Зрозуміти, що її сестра — ваша мати — свідомо погубила своїх батьків, залишивши Лору сиротою зі зламаною долею. Ви можете поспівчувати їй і добровільно піти їй до рук, щоб вона завершила почате. Або ж можете протистояти їй. У нашому світі існують по-справжньому страшні люди. Повірте, те, що ви бачили, — це навіть не верхівка айсберга. Я не збираюся шукати причини їхніх звірств. Я збираюся боротися з ними при першій же нагоді. І закликаю до цього вас. Ви згодні?
Я замислився й подивився їй просто в очі, намагаючись зрозуміти справжність її намірів.
— Так, мем. Ви маєте рацію. Але... що буде з моїми друзями... якщо я піду, вони зможуть залишитися тут?
— Про це я поговорю з кожним із них особисто, — вона злегка насупилася. — Це важке рішення. У них є батьки — уявляєте, яке горе для сім'ї дізнатися, що їхня дитина безслідно зникла?
— Я якось не думав про це, — зізнався я.
— От саме. Зараз вони можуть залишитися тут. Навіть ті, хто не має явних здібностей, мають право жити в школі рік або два в очікуванні, поки їхній дар проявиться.
— Таке вже траплялося раніше?
— Звісно. Навіть зараз у школі є діти без особливостей. Наприклад, ваш новий знайомий Річард — той ще шибайголова.
Я ошелешено відсахнувся.
— Річард? Він не володіє магією?
Обличчя місіс Ешфорд на мить стало сумним.
— Він не розповідав вам? Зробіть вигляд, що не чули цього від мене. Його, напевно, і так дражнять у школі. Домовилися?
— Так, місіс Ешфорд, — пробурмотів я. — Можна ще одне запитання?
— Звісно.
— У дитинстві я бачив жінку в червоній хустці. Вона стояла біля нашого дому й дивилася просто в моє вікно. Батьки тоді дуже злякалися. Ви знаєте, хто це?
Вона важко зітхнула.
— Знаю... Але зараз вам краще не тягнути за цю нитку.
— Чому?
— Тому що деякі нитки ведуть не до відповідей, містере Ноченко, а до людей, які досі здатні вбити за одну лише цікавість. Джейку, у вас є час до завтра, щоб дати відповідь, — підсумувала місіс Ешфорд. — А зараз на мене чекає довга розмова.
Я обернувся. За вікном кафе стояла пані Каллас. Вона пильно дивилася на нас, махала рукою й усміхалася, але в цій усмішці не було нічого дружнього.
— Джейку, — Кетрін простягнула мені маленьке кишенькове дзеркальце у витонченій оправі. — Запам'ятайте цю жінку. Це найпроникливіша й найпронозливіша людина на світі, здатна дізнатися все і про всіх. Тримайте.
Щойно я взяв дзеркальце — тієї ж миті світ звично схлопнувся. Дзвін у вухах, секундна сліпота — і ось я вже стою посеред лазарету в оточенні друзів.
До мене одразу підскочила Івінн.
— Ну, що вона сказала?
Я тряхнув головою, проганяючи нудоту після телепортації.
— Усе нормально. Але до неї прийшла Каллас із загоном саломейців. Директорка сказала, що на неї чекає довга розмова.
Івінн дрібно зблідла.
— Вони точно знають, що ми були в Ліверпулі...
— Але ми ж навіть не чаклували, — заперечив я. — Усе це справа рук Лори й Маргарет.
— Треба було одразу в усьому зізнатися, — Патрік важко зітхнув, поспіхом натягуючи черевики. — І ще... мені здається, їм потрібна саме Кристина.
— Що будемо робити?
— Біжимо до неї! — Івінн першою рвонула з палати.
Патрік, одягаючись на ходу, кинувся слідом. Емма й Мілл не відставали.
— Підслуховувати взагалі-то недобре, — буркнув я, дивлячись їм у спини.
— Не підслуховуй і не хвилюйся, ми тобі теж нічого не розкажемо! — кинула Кристина, пролітаючи повз.
— Ну вже ні, — я зірвався з місця й побіг за ними.
За хвилину ми були біля дверей кабінету місіс Ешфорд, але прохід перегородила група чоловіків у чорному. Вони окинули нас суворими, важкими поглядами, але, на щастя, вирішили, що зграйка дітей, яка пробігає повз, не становить загрози. Івінн упевнено протягла нас далі коридором і раптом шмигнула в непримітні двері.
— Про цю кімнату ніхто не знає, — прошепотіла вона, коли ми опинилися в тісному приміщенні. — Я не підслуховую розмови директорки, але... знаєте, іноді, коли з іспитами зовсім погано, я відкрила для себе ось це місце. Здається, його навіть не мало б тут бути, це помилка архітекторів або щось таке. Про цю кімнату взагалі ніхто не знає, тут нас точно не знайдуть.
Вона роздала нам тонкі порожнисті трубки.
— Прикладіть один кінець до стіни, а другий до вуха. Буде чути кожне слово.
Яким же було наше здивування, коли в напівтемряві комірчини ми побачили Річарда. Він уже щосили припав до стіни зі своїм інструментом.
— Ти що тут робиш?! — скрикнула Івінн, ледь не впустивши свою трубку.
— Тсс... те саме, що й ти, — шикнув він, навіть не обертаючись.
Ми завмерли, притиснувшись до холодного каменю. Крізь товщу стіни, перемішуючись із гулом і тріском, долинули голоси.
— Мені потрібно поговорити з дівчинкою, — наполягала Каллас.
— Як я вже сказала, поки вона перебуває під моєю опікою, ніякого допиту не буде.
— Місіс Ешфорд, при всій повазі, її ні в чому не звинувачують і ніхто не збирається її викрадати. Нам просто потрібно відновити хронологію подій і поставити їй кілька запитань.
— Ставте мені, — легко відповіла Кетрін.
— Ні, нам потрібні саме її свідчення.
— Цього не буде.
Каллас помовчала.
— Ви захищаєте її так, ніби ми вже винесли вирок.
— Тому що я знаю, хто ви. Ви як хороший політик: багато обіцяєте, а потім жонглюєте словами, як дитячими іграшками. Я знаю, що Кристина стане великою чарівницею. Сила світу вже нагородила її рідкісним даром, і ви хочете використати його зараз, попри те, що вона дитина, а не солдат. Коли вона виросте, вона сама вирішить, що їй робити.
— Місіс Ешфорд це вирішувати не вам, а Міністерству магії.
— Добре.
— Якщо ви не видасте мені дівчину я буду змушена заарештувати вас за перешкоджання розслідуванню.
Почувся різкий скрип ніжок стільця по паркету — Каллас підвелася.
— Тоді я застосую другу статтю школи, — Кетрін теж різко піднялася.
За стіною запала важка тиша. Напруга відчувалася навіть тут, ніби Каллас і місіс Ешфорд завмерли одна навпроти одної, готові будь-якої миті підняти палички. Я запитально глянув на Івінн, бажаючи спитати, що означає «друга стаття», але та зблідла й притиснула палець до губ, вимагаючи абсолютної тиші.
Каллас за стіною глибоко й уривчасто зітхнула.
— Кетрін, ми ж давні подруги. Невже ти не бачиш, що зла у світі стає дедалі більше? Ми повинні, — вона почала розмірено стукати по столу в такт словам, — боротися, з ним, будь-якими, методами.
— Я бачу, що зла стає більше. А це означає тільки одне: ваші методи не працюють. І використовувати своїх дітей як зброю я не дозволю.
Судячи зі звуку, Каллас випросталася й різким рухом смикнула плащ.
— Ви відмовляєтеся назвати ім'я того, хто вбив продавчиню чорної магії?
— Я не знаю, хто її вбив.
— Ви готові повторити це під клятвою правди в суді?
— Готова.
— У такому разі ось ваша повістка, — сухо промовила Каллас.
За стіною прошелестів папір.
— Якщо це все, ідіть, — підсумувала місіс Ешфорд.
Каллас ще мить стояла мовчки, а потім тихо сказала:
— Я все одно докопаюся до істини. І останнє... Можливо, у вбивці була паличка з кореня дерева. Вам така не траплялася?
— Ніколи такої не бачила. А я бачила тисячі паличок, повірте мені.
Каллас коротко хмикнула
— Так, я теж... Що ж, до зустрічі.
Вона різко розвернулася, дзвінко відкарбувала підборами по підлозі й рушила геть. Ми стояли нерухомо, боячись навіть зітхнути, поки звук її кроків остаточно не стих.
У голові панував цілковитий хаос. Каллас знала про мою паличку — ту саму, з кореня дерева. Можливо, саме тому Кетрін і наказала мені здати її, щоб не наражати на небезпеку. Але як вона дізналася? Там же не було нікого, крім моїх друзів... Що такого в Кристині, що справа дійшла до погроз арештом? І що це за друга стаття, якої так злякалася Каллас?
Хід моїх думок обірвався найбезцеремоннішим чином: стіна, на яку ми так захоплено спиралися, раптом зникла. Уся наша компанія разом утратила рівновагу й купою гепнулася просто до ніг місіс Ешфорд.
— Містере Ноченко, — спокійно промовила вона, дивлячись на мене згори вниз, — ви завжди так голосно думаєте?
Я швидко підвівся, обтрушуючи одяг і намагаючись не дивитися їй в очі.
— Ні, мем... або так. У будь-якому разі — вибачте.
Директорка втомлено похитала головою.
— І чому від дітей рішуче неможливо нічого приховати?
— Ми вже не діти, місіс Ешфорд, — вставила Івінн, підводячись на ноги.
— А поводитеся саме так, — сухо зауважила та. — Що ж, тепер ви знаєте стан справ.
— Що це за друга стаття? — запитав Патрік.
— О, бачу, вам уже значно краще, — місіс Ешфорд трохи повернулася до нього. — Про це вам розповість ваша подруга, міс Нюстрем... коли матимете вільний час.
Вона підняла погляд, даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено.
— Ідіть у свої кімнати. І, містере Ноченко, — вона затримала на мені погляд, — чекаю вашу відповідь завтра.
⸻
Увечері ми сиділи вшістьох у вітальні дівчат, мляво доїдаючи млинці, які Івінн принесла з їдальні. Події дня тиснули бетонною плитою, і кожен по-своєму намагався осмислити побачене й почуте.
— Джейку, — Емма відклала виделку й уважно подивилася на мене. — Якої відповіді вона від тебе чекає?
Я завмер, так і не донісши шматок до рота. Найбільше у світі я боявся цього питання.
— Я маю покинути школу, — сказав я, намагаючись не дивитися друзям в очі.
Розмови миттєво стихли.
— Але чому?
— Лора знає, що я тут. Вона не заспокоїться, поки не знайде мене, а коли знайде — уб'є. І всіх, хто опиниться поруч, теж. Я просто підставляю вас під удар. Місіс Ешфорд запропонувала мені поїхати в глушину, у безпечне місце, щоб я міг учитися там. Через рік або два, коли зміцнію, я зможу повернутися, а ви... ви залишитесь тут, у безпеці.
— Хтось із нас може поїхати з тобою. Навіть усі ми можемо! — запропонувала Емма.
— Це надто небезпечно, — Івінн, яка сиділа на дивані по-турецьки, похитала головою. — Та й невідомо, чи схвалять ваші батьки вступ сюди. Тут ви житимете в петлі й не старітимете так швидко, як вони.
На секунду всі замовкли.
— Думаю, мої погодяться, — першим порушив тишу Мілл. — Я ж зможу їх навідувати? Як у вас тут заведено?
— Суворо, — Івінн відкусила млинець. — Коли вступаєш, батьки складають клятву мовчання. Якщо хтось проговориться, де ти, — помре одразу. Ну, або можна просто стерти їм пам'ять.
— Ні, — відрізав Мілл. — Стирати нічого не треба. А можна їздити до них на вихідних?
— Та хоч щодня, — відповіла Івінн. — Є ж дзеркала-портали.
— Це ті, за допомогою яких ви переміщуєтеся?
— Так, вони самі.
Мілл завагався, розглядаючи порожню тарілку.
— А що твої батьки? Як вони відреагували на все це?
— Вони мертві, — без жодних емоцій відповіла Івінн.
— Вибач, будь ласка... я не знав.
— Та нічого страшного, це було давно, — вона безтурботно відмахнулася. — Значить, вона чекає твого рішення до завтра?
— Так. Чесно кажучи, я б віддав усе, щоб залишитися, але це означало б перетворити школу на мішень.
Я замислився, згадуючи недавню розмову в кабінеті.
— Івінн... що директорка мала на увазі, коли говорила про зло, яке поширюється? І про те, що методи Суду Саломеї ослабли?
— Вона про торговців чорною магією. Їх стає дедалі більше. Існують країни, де ці люди вже захопили владу — там повним ходом іде торгівля людьми, дітьми... рабство. Вони використовують заборонену магію, яка завдає тільки болю й страждань.
— І це може перекинутися на Англію?
— Ще й як може. Раніше нас захищали суворі закони, але зараз зла стає надто багато.
— А «друга стаття»? — згадав Патрік.
— Це стаття, якою може скористатися директорка, — пояснила Івінн. — Вона зобов'язує всіх учнів і випускників негайно з'явитися до школи й захищати її та кожного в ній усіма можливими способами.
— Це здорово, — зауважила Емма.
— Так, — підтвердила Івінн.
Я замислився. Якщо ці люди змогли підім'яти під себе цілі країни, то одна школа для них — раз плюнути. Допустити таке, підставити всіх цих людей під удар... ні, це було неможливо.
Рішення прийшло само собою: піти вранці, не сказавши нікому. Довгі прощання нікому й ніколи не приносили полегшення. Батьків у мене теж немає, сумувати особливо нікому, та й один рік — не такий уже й великий термін. Оглянутися не встигнуть, як я повернуся.
Так, це буде правильно.
Мій погляд мимоволі зупинився на Еммі. Правильно, але нестерпно важко.