Пролог

Вперше я відчув сондер, коли мені було девʼять. Не пам'ятаю, де саме це сталося: може в шкільній бібліотеці, коли я задивився на жінку, яка там працювала, може в шкільному автобусі. Сондер — це стан, коли ти раптом усвідомлюєш: кожна людина проживає таке ж саме глибоке життя, як і ти. Зі своїми монологами, страхами і мріями.
Звучить просто, але саме відчуття пояснити трохи складніше.
Уяви море. Коли ти плаваєш біля берега де повно людей або дивишся на воду здалеку, то тобі здається, що це цілком безпечно, що там повно людей і сам ти, бував там купа разів. 
Але щойно ти запливаєш трохи далі від берега, ніж зазвичай, туди, де під ногами на повний зріст можуть поміститися троє, а то й четверо таких людей, як ти сам, де на поверхні вода ще тепла але кінчики пальців відчувають холод — ти починаєш боятися. Починаєш відчувати воду по-справжньому. Тобі страшно перед невідомою глибиною, перед невідомим чимось, що може схопити за ногу й потягти на дно. І ще страшніше плисти далі, бо там буде тільки глибше й темніше.
Ось це і є сондер.

Попри все, у такі моменти я волів зупинятися й слухати. Що відбувається там, на глибині? Чи вміє вона розмовляти? Мені подобалося відчувати цей страх перед невідомим кожною частинкою свого тіла. Те саме я відчував, коли перебував поруч із людьми. Поки дивишся на них із берега, усе нормально. Але щойно відпливаєш від нього трохи далі... Перед тобою починає відкриватися щось приховане.
Будучи дитиною, я розповідав про це все батькам, проте, на жаль: вони не поділяли моїх поглядів: для них усе це було дитячими вигадками, підлітковою фантазією і тим, що дуже й дуже заважатиме мені в дорослому житті. 
На їх погляд мені потрібно було дорослішати, братися за голову, готуватися до іспитів — і тоді у мене б усе вийшло. Я жив би найзвичайнісіньким щасливим життям: радів би дітям, роботі й усьому тому, чому радіють люди. І насправді, в глибині душі я хотів цього. 
Та вийшло інакше, коли мені виповнилося дванадцять. Я почав чути голоси які постійно мене кудись кликали — ні, я не душевнохворий і ці голоси не були чимось страшним чи примарним. 
Іноді це були голоси знайомих мені людей: наприклад, ніби мама гукає із сусідньої кімнати. Один раз. Потім другий. Потім третій. На четвертий вона як правило почала би сильно нервувати тому я хутенько підводився, ішов до неї, і, всупереч очікуванням, вона казала, що не кликала мене. 
Тоді я повертався до себе в кімнату продовжувати займатися тим, чим займався— і знову чув як вона мене кличе, тільки вже наполегливіше. 
Іноді я взагалі не йшов до неї, бо точно знав: сусідня кімната абсолютно порожня, і я вдома сам.

Чи було страшно? Спочатку — радше цікаво. Потім я просто звик. Це повторювалося так часто і, загалом, не несло жодної загрози, що лякатися було нічого.
Мама не сприймала цього всерйоз і твердила, що ці «галюцинації» це все вплив комп'ютера і з часом мине. Татові було не до цього: його днями могло не бути вдома, він важко працював, щоб годувати сім'ю. 
Єдине, до чого мої батьки ставилися по-справжньому серйозно, — це релігія. І ще — до того, щоб я, не дай Боже, ніяк не контактував із нашими родичами, які займалися ритуальними практиками.

А такі родичі у нас були: бабуся Лука, яка жила на сусідній вулиці, і тітка Лора, мамина сестра, яка жила в іншому місті і яку я ніколи не бачив. Незважаючи на близьке сусідство, про бабусю Луку я знав мало — лише те, що вона займається ворожінням. Мені було заборонено навіть близько підходити до її дому, хоча самі батьки ходили її провідати досить часто.

Чи здавалося мені це дивним? Цілком. Але що поробиш? Коли ми ще діти, дорослі мають право на свої секрети й можуть пояснити все кількома словами: «Виростеш — зрозумієш».

В такі дні я сидів сам і уявляв, що, можливо, мені передалися якісь ритуальні вміння у спадок — ті самі, які переходять від ворожки до її доньки чи онуки, хоча я не був ні тим, ні іншим.
Переді мною лежали карти для ворожіння, і я намагався дізнатися своє майбутнє: чи буде в мене красива дружина, чи стану я багатим. Потім робив усілякі фокуси з дзеркалами: ставив одне навпроти іншого, між ними — свічку, і це нібито мало відкрити портал в інший вимір. Звісно, усе це було лише пустощами.

Ні ритуальних, ні магічних умінь я в собі так і не знайшов. Зате вони, здається, самі знайшли мене.
Одного дня я сидів удома над уроками, коли раптом відчув на собі чийсь погляд. Спершу я подумав, що мені просто здалося: вдома я був сам, двері зачинені, та й галюцинації з голосами траплялися так часто, що, можливо, це відчуття погляду було просто доповненням до них. І все ж воно не зникало. Навпаки, з кожною секундою воно ставало виразнішим, ніби хтось стояв зовсім поруч і мовчки вивчав мене.

Я підвів голову й визирнув у вікно.
На вулиці стояла гарна молода дівчина в червоній хустці і дивилася просто на мене.
Я не злякався, вона мала цілком нормальний вигляд, але тим не менше, це було дивно, і зі мною таке трапилося вперше, тому я вирішив не відводити погляду. Так було спокійніше: поки я бачив її, я знав, де вона стоїть, а отже, вона не зможе влізти в будинок і викрасти щось з нього. Тоді я вирішив що саме це її мета. Але що довше ми дивилися одне на одного, то сильніше це відчуття контролю розсипалося. Мені раптом здалося, ніби я опинився посеред найбільшого океану у світі — просто в самому центрі, далеко від берегів, човнів і будь-яких людей. А під мною була глибина, яка вимірюється сотнями тисяч кілометрів.
Я відвернувся.

Дівчина простояла так кілька годин, а потім різко розвернулася й пішла. Я занервував. Увечері розповів про все батькам, але вони, звісно, мені не повірили. Вирішили, що це чергова підліткова витівка, щоб отримати від них більше уваги. Я пояснював, що не брешу, що вона була дуже й дуже дивною, але що більше я говорив, то менше мені вірили. Зрештою мама пообіцяла: завтра вона залишиться вдома, і ми разом подивимося, чи повернеться незнайомка.

І вона повернулася.
Наступного дня я вперше побачив, як боїться доросла людина. У мами тремтіли руки, вона хаотично бігала по дому, відкривала шафи, витягала одяг, книжки, якісь папки й складала все у валізи.  Мені вона наказала робити те саме, хоча я абсолютно не розумів, що відбувається. Та дівчина на вулиці навіть сподобалась мені, вона була дійсно гарною.
За кілька годин приїхав знервований тато. До вечора дім спорожнів, а ми вже їхали в інше місто, залишаючи позаду все, що ще вранці здавалося нашим звичайним життям. Я раз у раз ставив запитання: куди ми їдемо, що відбувається? Але, здається, для них я був просто маленькою мухою, яка плутається під ногами під час дуже великої загрози.