Розділ 23

В день відльоту Ярослави Богдан прийшов зовсім рано, щоб встигнути попрощатися перед тим, як приїде Ширяєв. Зустрічатися з ним не хотілося, бо Богдан знав, що розмовляти їм більше ні про що. Ярослава одразу зрозуміла, що щось не так і прямо його запитала. Богдан не став брехати і розповів про розмову з батьком. Ярослава розгнівалася, але Богдан запевнив її, що це й на краще.

— На краще? — здивовано запитала вона. — Ти що, передумав? Ти не хочеш бути зі мною? А ти взагалі хотів цього?

Богдан примружив свої жагучі темні очі й усміхнувся:

— Невже у новорічну ніч я тобі не довів, що хочу бути з тобою?

— Я подумала, що ти сумніваєшся, — зітхнула вона. — Ми навіть не встигли поговорити, ця аварія…

— Зараз головне твоє здоров’я, а все інше — другорядне, — Богдан ніжно погладив її прохолодну щічку. — Так справді на краще, тому що твої стосунки з водієм — це одне, а от зі звичайним хлопцем — геть інше.

— Він тебе просто відшив, сказавши, що немає роботи, — гнівалася Ярослава. — Ти ж залишаєшся ні з чим!

— Знаю, — знову усміхнувся Богдан. — Я залишаюся з тобою, а робота… Повір, я не пропаду.

Обережно піднявшись з кушетки, Ярослава обвила його шию руками, стаючи навшпиньки, та поцілувала ніжним легким поцілунком:

— Я писатиму тобі щодня, декілька разів, кільканадцять…

— З нетерпінням чекатиму, — Богдан пригорнув її до себе, заціловуючи бліде обличчя. — Тебе чекатиму, а ти дивись там, не знайди собі якогось поляка.

Ярослава знала, якими двозначними були ті його слова, бо ж так, здається, й вчинила його колишня дружина.

— Нізащо! — пообіцяла вона.

Богдан поглянув на свій наручний годинник та зітхнув:

— Мені час. Не хочу, щоб Сергій Дмитрович бачив мене тут.

Ярослава кивнула. Про те, що йому вже все про них відомо, вирішила нічого не говорити. Сергій був її проблемою і вона, а не Богдан, ту проблему мала вирішити.

Богдан вирішив поїхати додому. Спакувавши сякі-такі речі, котрі привіз на орендовану квартиру, запхнув їх до Ланоса та віддав ключі старенькій сусідці. За оренду вже було сплачено, тому можна було спокійно їхати куди завгодно.

Що робитиме в селі не знав, але наближалася весна, тому кожні руки у батьківському господарстві зайвими не були. Враховуючи те, що сестра з чоловіком тепер жили окремо, допомагати, власне, їм було й нікому.

З боку могло видатися, що Богдан втікав додому зализувати сердечні рани, але ж насправді ран він не мав. Про позицію Сергія щодо їхніх стосунків з Ярославою ще не знав, а своє звільнення геть не сприйняв на особистий рахунок. Вирішивши, що повернеться в місто вже десь в середині весни, зателефонував до друзів, котрі працювали в місті, та попросив дати знати, якщо десь з’явиться якась робота. Так вони чинили вже давно і завжди вдавалося.

Як відомо люди в селі, то геть інший народ. На відміну від містян, котрі, переважно зосереджені на собі, селяни вважають своїм обов’язком знати все, що відбувається з кожною людиною в селі і чинять так, як того потребує ситуація, на їхній погляд: кого  треба пожаліють, кому треба, прочухана дадуть, а кому й кісточки перемиють. Хто жив в селі, той зрозуміє.

Подібне не обійшло й Богдана. Поповзли питання, чого ж це Налужний з міста в село вернувся, як там робити нічого і що це все означає? Не маючи відповіді, почали будувати різноманітні здогадки, обростаючі все новими й новими гарячими подробицями.

Тетяна до пліток була майже байдужа, а Іван міг так відказати на ті питання, що вуха в трубочки скручувалися, тому самих Налужних не питали. До одного дня.

Якось Тетяна йшла з магазину, коли її наздогнала Марися — рідна тітка колишньої невістки. З нею Тетяна не сварилася, тому чемно кинувши одна одній добридень, Тетяна поринула у свої думки вважаючи, що жінка піде собі вперед, проте Марися була налаштована на інше.

— Чула в селі, що Богдан твій вернувся, — солодко прощебетала Маруся.

— Так кажеш, наче він бозна звідки прибув, — примружила очі Тетяна. — Додому приїхав трохи. Допомога потрібна. Весна вже на носі, а вона цьогоріч рання та тепла, роботи непочатий край!

— Гай-гай! — ядуче всміхнулася Марися. — То добре, що так, бо люди різне язиками плещуть.

Тетяна розуміла, що жінка її провокує, але ж язика за зубами тримати не дуже вміла, коли справа її дітей стосувалася:

— І що ж вони плещуть?

— Та різне, — розтягнула кожне слово Марися. — Що мовби його з роботи вигнали. Чи то напився та машину розбив, чи що. Мовби геть безвідповідальний та не сумлінний працівник виявився. Ти ж знаєш, що я до такого не дослухаюся, — вдавано відмахнулася Марися.

— О, так! — не змогла стриматися Тетяна. — Знайти б того, хто таке плеще, та й відірвати поганого язика просто з коренем. Бодай тієї брехні мій Іван не почув, бо окрім язика, ще й вуха відірве, щоб не дослухалися та не розносили по селі такі нісенітниці.

Марися прискорила крок:

— Та я теж так кажу. Ці пліткарки, то щось страшне.

Тетяна всміхнулася, звертаючи з вулиці до своїх воріт. Думала, чи варто Богданові переказувати ту розмову, чи ні. Проте вирішила розповісти, щоб він почув новини від неї, а не десь в селі. Навіть до ворожки ходить не вартувало, бо Тетяна чудово знала, хто склав ту брехню та розносив, наче заразу по селі. Гіршої пліткарки та брехухи аніж Марися, певно на всю область не було.

Богдан з того лише посміявся та запевнив її, що навіть не думає брати до голови ті слова, що вони його не зачіпають і окрім поблажливої усмішки нічого більше не викликають.

По стосунки свої з Ярославою батькам Богдан теж нічого не казав, проте здогадувався, що вони обоє вже давно все зрозуміли.

А дні тим часом бігли вперед.

Ярослава зібралася назад до України. Самопочуття мала не погане, результати обстежень виявилися більш аніж позитивними, з її головою все було в порядку, а операцію, котру провели українські лікарі, їхні польські колеги похвалили та назвали дуже професійною.