Розділ 22

Сергій приїхав до квартири Олени, щоб забрати їх з Олесею до Ярослави в лікарню. Обидві якнайшвидше хотіли відвідати дівчину, проте весь день Сергій чомусь з тим відтягав. Коли Олеся вже взувалася у коридорі, Сергій попросив Олену затриматися. Жінка здивовано кивнула Олесі йти, а сама повернулася до вітальні.

— Присядь, будь ласка! — тон Ширяєва був знервованим, ба більше, навіть розгубленим.

— Що таке? Ти мене вже лякаєш, — Олена покірно присіла на диван. — Є проблеми з Ярою?

— Так, але не ті, що ти думаєш, — хитнув головою, підійшовши до дверей, що вели на балкон.

— Не розумію, — Олена знервовано поглянула на нього. — Сергію, кажи. Я слухаю!

— Сьогодні я дещо почув… Коли повернувся з аптеки до палати Яри, — Сергій продовжував стояти біля вікна, сховавши руки до кишені штанів та розправивши плечі.

— Що саме? — Олена відчула, як власне тіло напружується.

— Ярослава сказала дивну, як на мене, річ. Сказала: «Я мала вижити. Заради тебе».

Олена мовчки дивилася на нього, геть не розуміючи, куди він хилить.

— Річ у тому, що на той час вона ні з ким не розмовляла по телефону і у палаті нікого не було, — Ширяєв напружився мов струна. — Нікого, окрім Богдана.

— Водія? — запитала Олена. — Хлопця, котрий працює її водієм?

— Саме так, — кивнув Сергій.

— Ти думаєш…

— А що мені ще залишається? — він врешті поглянув на неї. — Що?

— Сергію, скажи мені таке, — Олена підвелася з дивану та підійшла до нього, кладучи долоні на плечі. — Ти завжди цікавився тим, з ким Яра мала стосунки?

Ширяєв знав, що вона тим питанням потрапила просто в яблучко, але змушений був сказати правду:

— Ні, не цікавився. Майже ніколи.

— Чому ж тебе схвилювало це зараз? — обережно продовжила вона, повільно розтираючи його напружені плечі.

— Бо він — водій!

— Він хороший хлопець, ти сам казав, — Олена усміхнулася. — Він витягав її зі стількох халеп, в котрі вона потрапляла, допомагав, не покидав, коли вона потребувала підтримки. Врешті-решт, він переконував її, що наші стосунки не несуть для неї ніякої загрози. Знову ж таки, ти сам це казав, — спокійно промовила Олена.

— Я не кажу, що він поганий. Богдан дійсно хороший хлопець, відповідальний, розсудливий та чесний. Олено, він мені до вподоби і проти нього я нічого не маю, просто… — Сергій змовк, не знаючи, що саме хоче сказати далі.

— Вважаєш, він просто негідний дочки меблевого короля? — сумно всміхнулася Олена.

— Я не дурний і дурним ніколи не був, — заперечив Сергій, всім корпусом повертаючись до неї. — Чи думаєш, мене б влаштовував синок якогось багатія, не дивлячись на те, що в його голові вітер гуляє?

Олена з усмішкою кивнула:

— Тоді просто дай їм час. Нехай самі розберуться в тому, що діється між ними. Поки-що ти ще нічого напевно не знаєш: чи у них це серйозно, як сам Богдан до того ставиться. Між іншим, ти чув лише Яру, але не його.

Ширяєв хитнув головою.

— Ось бачиш! Заради мене, дай їм трохи часу і все з’ясується, — попросила Олена. — А тепер ходімо, бо Яра нас чекає, а Олеся біля Мерседесу вже задубіла певно.

— Так, ходімо, — Сергій поцілував її у щоку і рушив до вхідних дверей. — Дякую!

Олена з усмішкою взула свої теплі чобітки та замкнула двері. В голові крутилася розмова з Сергієм. Вона намагалася пом’якшити його та схилити до того, що стосунки Яри та Богдана мали право на існування і збиралася докласти усіх зусиль в подальшому, щоб Сергій не змінив свого рішення. Олена знала, що була винна Ярославі і збиралася відплати тією ж монетою.

Надвечір до Ярослави знову завітала Олеся, але вже сама. Весело усміхаючись, вона просунула темноволосу голову в палату і запитала чи можна. Ярослава з усмішкою змахнула рукою, запрошуючи її.

— Ще питаєш? — Ярослава кивнула на стілець біля кушетки. — Сідай! Я тут скнію.

— Вони ці штуки витягають хоч трішки? — співчутливо спитала Олеся, киваючи на крапельницю, що знову напувала вени Ярослави.

— Здається ні, — легенько стиснула плечима Ярослава. — Ти вже скучила за мною?

— Авжеж, — підтвердила Олеся. — А ще я їду сьогодні ввечері. Завтра вже навчання починається.

Ярослава чомусь згадала про те, що починаються будні і всі вертаються до своїх звичних справ. Всі, окрім неї.

— Я хотіла ще побути з тобою трішки, — продовжила Олеся. — Якщо ти вже від мене втомилася, то ще декілька годин тобі доведеться потерпіти.

— Не верзи дурниць! — насупилася Ярослава. — Я завжди рада тебе бачити і не можу від тебе втомитися.

— Це добре, — захитала головою Олеся. — Бо по приїзді у гуртожиток, я збираюся всім розповісти про свою красуню-сестричку і показати декілька фоток. Хлопці з групи будуть просто в захваті!

— Твоя сестричка вже не така красуня, — Ярослава раптом зітхнула, згадуючи про те, що її волосся нещадно обрізане.

— Перестань, — Олеся стиснула її руку і додала, наче читаючи її думки. — Волосся відросте і буде ще кращим. Впевнена, що з реабілітації ти повернешся такою ж, як і була. Не кращою, бо кращою бути просто неможливо.

— Не кажи це слово, бо у мене неприємні асоціації, — розсміялася Ярослава. — Звучить так, наче я їду до наркологічного реабілітаційного центру. Я туди не хочу!

Олеся дзвінко розсміялася навіть гадки не маючи, що Ярослава не зовсім безпідставно згадала про те. Олеся взагалі так мало знала про справжню Ярославу та її гучне минуле. Ярославі не хотілося, щоб дівча про те дізнавалося. Хотілося залишатися для неї тією ідеальною старшою сестрою, котру Олеся собі вигадала.

— Це що? Щипанки? — Олеся поглянула на маленького слоїка, у котрому було відварене тісто з молоком.

— Ти теж знаєш, що це? — засміялася Ярослава.

— Бабуся готує, така смакота! Обожнюю. Домашнє тісто, пощипане пальцями та зварене з молоком, трішки масла і цукру. Вже слинка котиться.

— Мені Богданова мама привезла. Дійсно смачно. Хочеш? — Ярослава кивнула їй на слоїка. — Пригощайся, все одно я його все не з’їм. До речі, у нас є бабуся?