Розділ 21

Богдан ніяк не міг наважитися спитати у Ширяєва дозволу, аби зайти до Ярослави. Прийшовши вранці наступного дня, побачив його біля травматологічного відділення, той якраз кудись поспішав. Потиснувши один одному руки на знак вітання, Богдан запитав, як Ярослава, на що Ширяєв бадьоро повідомив, що вже прийшла до тями. Говорити їй важко, але його впізнала і мова зв’язна та не сплутана. Про аварію пам’ятає, але каже, наче все було мов у  тумані.

Богдан невимовно зрадів з того, але наважитися попросити провідати її все не міг.

— Мама моя їде. Везе бульйон для Яри і повірте, їй жодні перепони не завада, — всміхнувся Богдан.

Ширяєв теж всміхнувся у відповідь:

— Мені приємно, що твоя мама турбується і що їй не байдуже. Яра багато мені розповідала про Різдво, проведене у вас вдома. Я давно не чув, щоб вона була такою щасливою. Здається, Яра прикипіла до твоєї сім’ї всією душею.

— Моя родина полюбила її з першого погляду і це вже не зміниться. Зачувши що сталося, мама ще вчора ладна була мчати у лікарню, — знітившись відповів Богдан.

— Я думаю, їй буде приємно побачите твою маму, Богдане, — Ширяєв поглянув на годинник. — Я маю дещо купити в аптеці.

— Так, добре, я…

— Ти можеш їхати додому та відпочити. Я наказав Мар’яні приготувати дещо для Яри, але сам все завезу.

— Ні, я не поїду, — різкіше, аніж збирався, відповів Богдан. — Краще побуду тут.

— Якщо хочеш, то можеш зайти до неї, — Ширяєв знову зміряв його пильним поглядом. — Лише одягни мій халат та бахіли. Я куплю зараз ще один комплект.

Богдан тремтячими руками взяв від Ширяєва прозорий блакитний халат та сині бахіли, вішаючи на металевій вішак у коридорі свою куртку. За якусь хвилину він вже повільно, з легкою напруженістю, прочинив двері до потрібної палати. Відчував, як всередині все наповнюється страхом, бо боявся того, якою побачить Ярославу.

Дівчина лежала на кушетці з заплющеними очима і здавалося дрімала. Її голова була туго перебинтована, а тіло, ледь не до самого підборіддя вкривало простирадло. До вен на руці була приєднана крапельниця і по ній повільно скапувала якась жовтувата рідина. Богдан безшумно прихилився до дверей, з болем дивлячись на рідне обличчя.

— Я не заразна, — тихенько промовила вона, повільно розплющуючи очі. — Тому можеш підійти ближче. Чи тобі звідтіля огляд кращий?

Богдан хитнув головою:

— Як ти?

— Добре погано і погано добре. Вибирай варіант, котрий більше до вподоби, — здалося, вона навіть спробувала усміхнутися. — Мене накачали знеболювальними до такої міри, що я язиком ледь обертаю, тому не знаю, на що жалітися.

— Я…

— То ми тепер з тобою однієї крові? — не давши йому відповісти, продовжила вона. — Це так героїчно.

— Здається, — Богдан присів на маленький табурет, котрий був підсунутий до самої кушетки.

— Батько розповідав, — Ярослава ковтнула.

— А він казав тобі, — Богдан взяв склянку з водою, прикладаючи їй до вуст, — як героїчно я двічі свідомість втрачав?

— Ні, таке історія замовчує, — знову спробувала усміхнутися Ярослава, бачачи його яскраву усмішку, в котру закохалася не роздумуючи, ще декілька місяців тому.

— Ось так і переписується світова історія, — Богдан поклав склянку на тумбу біля кушетки і торкнувся кінчиками пальців її щічки. — Ти мене налякала.

— Знаю, — Ярослава зітхнула. — Я ж мала стільки планів, я…

— Ти всі їх ще втілиш в життя. Просто добряче відпочинеш перед тим, — Богдан легенько обхопив руку, до котрої був приєднаний катетер, своєю долонею.

— Не знаю, що я вже буду втілювати, — вона тихенько зітхнула. — Я не злякалася того, що могла загинути. Я не злякалася за себе, я злякалася за вас: за тата, за Олесю, за тебе… Богдане, за тебе я злякалася найдужче.

Він схилився до її руки і торкнувся вустами ніжної шкіри.

— Я знала, що маю вижити. Заради тебе! — продовжила вона, заплющуючи очі.

Ні Ярослава, ні Богдан не помітили Сергія, котрий, наче вкопаний зупинився біля прочинених дверей палати, зачувши її останні слова.

Начепивши на обличчя веселу усмішку, Сергій ввійшов до палати, запитуючи як у Ярослави справи. Вона всміхнулася. Сергій змушений був відмітити, що одна поява Богдана змогла прикрасити обличчя дочки усмішкою, а очі — живим вогником.

У Богдана задзеленчав телефон. Він радісно повідомив, що телефонує мама і вибачившись, вийшов у коридор.

— Тату, нам треба поговорити, — почала було Ярослава.

Сергій виклав на тумбу біля кушетки те, що придбав у аптеці та кивнув:

— І ми обов’язково поговоримо, але не зараз. Трішки пізніше. Яро, нам спершу треба пройти реабілітацію та ретельне повторне обстеження. Ти знаєш, що саме це наразі для нас головне. Я телефонував твоїй матері і вона вже домовилася зі знайомим лікарем, котрий направить нас до потрібного спеціаліста.

— Тату, те, що я хочу сказати, теж важливе, — продовжувала Ярослава.

— Знаю, доню, — погодився Сергій. — Проте повторюю — не зараз!

До палати ввійшов Богдан, тримаючи в руках сумку, а за ним показалося рум’яне кругле обличчя Тетяни Миколаївни. Жінка була схвильованою і стривоженою, проте намагалася виглядати веселою, як і зазвичай. Ярослава була рада її побачити і була вдячна за ту доброту та піклування, котрі відчувала від неї.

Тетяна діловито виклала на тумбу поряд з ліками баночку золотистого бульйону, тоді торбинку з ліками взагалі переклала до шухляди і лише після цього врешті привіталася, спершу з Сергієм, а тоді й з Ярославою.

— Сергій Дмитрович, — промовив Богдан. — Моя мама, Тетяна Миколаївна.

— Рада знайомству, — Тетяна простягнула свою пухку долоню. — Дуже приємно!

— Чув про вас багато хорошого, — всміхнувся Ширяєв.

— І я про вас, — Тетяна повернулася до Ярослави. — Дуже хочу тебе розцілувати, але не знаю, чи можна.

— Вам можна, але не дуже вже міцно, — всміхнулася Ярослава.