Розділ 20

Обхопивши голову руками, Богдан стояв у коридорі реанімаційного відділення, наказуючи собі зібратися й опанувати власне тіло та власні думки. Намагався не думати про погане, намагався не втрачати надію, намагався не уявляти собі аварію і Ярославине закривавлене тіло.

Щойно пролунав телефонний дзвінок, він наче відчув, сталося щось не те, сталося щось погане, щось страшне, щось жахливе. Поглянувши на номер Ширяєва, Богдан прийняв виклик, остовпівши від першого ж слова. Ширяєв питав, чи жива Ярослава. Богдан не міг зрозуміти, що з ним, спитав, про що той говорить. Ширяєв сказав, що йому телефонували поліцейські хвилину тому і сповістили, що Ярослава потрапила в автомобільну аварію на розі Параскеївської і Площі Свободи. Богдан обімлів від тих слів. Він не міг зрозуміти слів Ширяєва. Намагався довести, що Ярослава зараз з Олесею. Ширяєв спитав, якого дідька вона взагалі була за кермом і чим зайнятий сам Богдан, а тоді вимкнув телефон.

Богдан не чув того крику. Він мчав до свого Ланоса, а потім витискав з нього все, що міг, намагаючись дістатися до обласної клінічної лікарні якомога швидше. Наче від того щось могло змінитися, наче він міг чимось допомогти.

Богдан не звертав уваги на те, що виглядав наче божевільний, питаючи кожного зустрічного у білому халаті, що з дівчиною, котра потрапила в аварію. Врешті його відправили до реанімаційного відділення, де на зустріч з’явилася молоденька медсестра. Наче душевнохворий, хапаючи її за руки, Богдан знову спитав, де Ярослава.

Медсестра попросила його заспокоїтися, запитала, чи не принести йому склянку води та якесь легеньке заспокійливе і Богдан ледь стримався, щоб не послати її під три чорти. Потім вона сказала, що триває операція і медики намагаються зробити все можливе.

Тоді, обхопивши голову руками, Богдан завмер. В такому стані його застала Олеся, котра ридаючи відчинила двері до реанімаційного відділення. Вона щось бурмотіла, раз у раз відхлипуючи, здається, щось його питала, але її голос звучав для Богдана геть віддалено, наче взагалі на іноземній мові. Він широко розплющеними очима дивився на неї, але то був погляд в себе.

Минула година, потім ще одна. До них знову вийшла медсестра, запропонувавши воду і заспокійливе Олесі і дівчина згідно кивнула. Її обличчя вкрилося рожевими плямами, ніс припух, а в очах потріскали кровоносні судинки, але Олеся продовжувала надривно плакати.

Богдан розумів, що мусить заспокоїти дівча, переконати, що Ярослава сильна і зі всім впорається, проте в голову кралися думки, що можуть не впоратися лікарі. Заспокоювати Олесю не було ні слів, ні сил.

— Вони вже повертаються. Будуть за дві години, — знову долинув голос Олесі.

Богдан повернув голову вважаючи, що то вона йому, але ковтаючи таблетку, Олеся говорила до медсестри. Певно медсестра запитувала про Ширяєва. Богдан прихилився до стіни і заплющив очі. Йому хотілося розтрощити двері, котрі вели з коридору у саме відділення, йому необхідно було побачити Ярославу. Побачити її хоча б на крихітну мить.

Минула ще одна година. Богдан відчув, що вже геть втрачає залишки самовладання і підійшов до дверей.

— Що ти робиш? — тихо запитала Олеся. Вона більше не плакала, лише важко дихала. Певно таблетка медсестри таки виявилася дієвою.

Богдан вже пожалкував, що так категорично відмовився від неї сам.

— Я не знаю, — Богдан поглянув на дівчину, шумно вдихаючи. — Не знаю. Занадто довго!

— Тобі хтось щось казав? — Олеся стиснула кулаки і взялася розглядати свої побілілі кісточки.

— Ні. Я нікого не бачив, окрім медсестри, — заперечливо хитнув головою він.

— Певно вони всі на операції, — вуста Олесі знову затремтіли. — Ми мали купувати парфуми. Вона пообіцяла, що завтра поїдемо. Я просила її заночувати у нас. Я мала її зв’язати, замкнути, але примусити залишитися!

Богдан помітив, що на Олесю знову накочує приступ істерики і підійшовши, стиснув плече:

— Ще купите парфуми! І не одні. Яра так легко не здається. Вона ще не з таких колотнеч виплутувалася.

Олеся опустила голову, міцно заплющуючи очі.

— Попросити ще одну таблетку? Та, бачу, вже вивітрюється, — Богдан зітхнув.

— Ні. Не треба, — хитнула головою Олеся.

Зателефонувала матір і в своїй звичній щебетливій манері запитала, як справи, чому він ще не телефонував сьогодні. Погано приховуючи свій розпач, Богдан розповів про аварію і Тетяна на мить дар мови втратила, а тоді розплакалася. Ще однієї істерики він відчув, що не витримає і пообіцявши перетелефонувати, натиснув на телефоні відбій.

На порозі коридору з’явився блідий наче смерть Ширяєв. Його очі були сповнені жаху вкупі з відчаєм і він видавався не менш божевільним, аніж сам Богдан. Позаду поспішала налякана Олена. Побачивши матір, Олеся кинулася в її обійми, а Ширяєв підступив до Богдана.

— Де ти був? Де ти був, я питаю? — загуркотів Ширяєв, ледь не хапаючи його за барки. — Як це сталося? Чому вона була за кермом? Що тут діялося за моєї відсутності? Вона напилася? Вона знову сіла за кермо п’яною? Я знав! Я знав, що цим все й закінчиться.

Богдан автоматично підійняв долоні, наче показував, що геть беззахисний перед ним. Він не знав, що відповідати на ті питання. Як пояснити все, що сталося, бо одне ж тягнуло за собою інше. Ярослава сіла за кермо джипу, бо Богдан відвіз до маєтку Ланоса, а джип був на Монастирській, бо напередодні Ярослава дійсно хильнувши, прямувала на ньому бозна-куди.

— П’яна? Вона поїхала від мене тверезою. Про що ви? — Олеся вивільнилася з обіймів Олени і здивовано глянула на Ширяєва. — Ви що таке кажете?

— Вона не пила, — відповів здавлено Богдан.

— Сергію, аварію спричинив інший водій, не Яра. Тобі ж пояснив поліцейський, — прошепотіла Олена, намагаючись його заспокоїти.

— До біса цю всю місцеву поліцейську шваль. Їм аби рапорт скласти, — загарчав Ширяєв. — Я маю…

— Сергію, — знову звернулася до нього Олена. — Інший автомобіль поїхав на червоне і врізався у джип. Ти чуєш мене?