Розділ 19

Ярослава пам’ятала про обіцянку пообідати з Олесею і розповіла про це Богдану. Йти раптово перехотілося і справа була не в Олесі, а в тому, що Ярослава не хотіла більше ні на хвилину розлучатися з Богданом. Він з усмішкою запевнив, що нікуди не зникне і відвезе її. Ярослава наївно запропонувала йому піти з нею, але Богдан відповів, що то вже викличе підозри. Сперечатися Ярослава не стала, бо він мав рацію, а у неї ще не було плану подальших дій. Все між ними сталося занадто несподівано.

Швидко привівши себе до ладу, Ярослава спустилася у вітальню, де застала Богдана за телефоном.

— Щось сталося? — поцікавилася, простягаючи йому золотий ланцюжок. — Допоможеш?

— Мар’яна телефонувала, питала, як у нас справи. Чи з тобою все гаразд, — Богдан застебнув ланцюжок, а тоді торкнувся вустами її ніжної шкіри.

Ярослава примружила очі від насолоди, враз згадавши його поцілунки на своєму тілі вночі.

— Треба забрати джип, — прошепотів Богдан.

— Я знаю, — кивнула вона. — Як ми це зробимо?

— Я можу відвезти тебе до Олесі і залишити Ланос, а сам поїду по джип.

— Гадаю його ніхто там не чіпатиме, тому можна забрати його й після поїздки до Олесі, — усміхнулася Ярослава. — А можна взагалі нікуди не їхати.

— Не можна, бо дівчинка чекає на тебе, — нагадав Богдан, відпускаючи її зі своїх обіймів.

— Ти моя совість, — зітхнула вона.

— Так, я знаю, — Богдан підморгнув їй. — Давай зараз поїдемо по джип і ти дістанешся на ньому до Олесі, а я повернуся сюди.

— Не боїшся, що я знову налигаюся? — примружила очі вона.

— А в тебе хіба ще залишилися причини? — Богдан пропустив її у вхідні двері, виходячи слідом.

Ярослава усміхнулася, негативно киваючи головою. Говорити йому про жорстку та образливу розмову з матір’ю вона не стала.

Коли вони приїхали на Монастирську, джип стояв на своєму місці таким, яким вони його залишили.

Богдан побажав їй гарно провести час з Олесею, вона обвила його шию руками, солодко цілуючи вуста. Богдан зізнався, що боїться звикнути до такого, а Ярослава лише засміялася у відповідь.

Сівши за кермо джипа, Ярослава змахнула Богдану долонею, мило усміхаючись. Він стояв біля Ланоса дивлячись, як вона від’їжджає, а тоді підняв свою долоню у відповідь.

Коли джип зник у потоці інших автомобілів, Богдан сів до Ланоса і схилив голову до керма. Ейфорія казкової ночі вивітрилася, поступившись місцем важким роздумам, котрими не хотілося псувати чарівну усмішку на обличчі Ярослави.

Богдан поки-що уявлення не мав, що збирається робити далі. Звичайно не планував відмовлятися від Ярослави, бо вона з кожною хвилиною ставала йому потрібною мов черговий ковток повітря, але разом з тим чудово розумів, що Ширяєв його за стосунки з єдиною дочкою точно по голівці не погладить.

Взагалі-то, гріх не зізнатися, Ширяєв ставився до Богдана більш аніж лояльно. Богдан відчував, що подобається йому і намагався ту симпатію утримувати, проте не такого ж зятя Ширяєв шукав для Ярослави.

Можна було просто звільнитися з посади водія і знайти іншу роботу, але Богдан знав, що те його статус в очах Ширяєва не надто підійме.

Розуміючи, що найкращий варіант, як і в будь-якому випадку, просто сказати правду, все як є, Богдан врешті завів двигун свого автомобілю та поїхав в бік Шевченківських Пагорбів.

Час з Олесею провели так весело та комфортно, як Ярослава навіть не сподівалася. Разом приготували салат з виноградом та куркою і з’їли його, запиваючи соком. Потім ввімкнули серію різдвяних комедій і реготали над ними до сліз, наминаючи смачнючий тортик з кокосом, котрий привезла з собою Ярослава. Між реготом говорили і Ярослава дізнавалася про Олесю все більше й більше цікавого.

Навіть не помітила Ярослава, як пролетіло більше чотирьох годин і почало сіріти за вікном.

— Побудь ще, — попросила Олеся, присідаючи поряд та подаючи їй каву з молоком. — Обережно, гаряча.

— Дякую, — всміхнулася Ярослава, притискаючись до спинки дивану. — Мені дійсно так весело та класно проводити час з тобою, але глянь котра година.

— І що? Ти ж нікуди не поспішаєш і я теж, — відповіла Олеся. — Залишайся, а хочеш, можеш взагалі заночувати. Місця ж вдосталь.

— Дякую, моя мила, але я таки поїду, — Ярослава надпила свою каву, — але наступного разу ти мене так легко не спекаєшся. Май на увазі!

— Тільки рада з того, — щиро відповіла Олеся. — Слухай, а ти якась не така.

Ярослава розсміялася:

— Яка «не така»?

— Не знаю, — Олеся повернулася до неї, сідаючи по-турецьки, та придивилася до витонченого обличчя. — Щось наче в тобі змінилося. Як же це пояснити.

— Так, припини, — Ярослава жартівливо її вщипнула. — На «Битву екстрасенсів» хочеш, чи що?

Олеся розреготалася.

— Я просто сьогодні щаслива, бо настав новий рік і у мене на нього так багато планів, — впевнено відповіла, а тоді додала замріяно. — В моєму житті з’явилися люди, котрі за короткий час стали дуже близькими, налагодилися досить важкі стосунки з батьком…

— Ти про мене також там згадала? — Олеся залилася рум’янцем.

— Про тебе першу, — відповіла Ярослава, допиваючи каву. — І я не брешу.

— Ти неймовірна, — Олеся обійняла її, затискаючи в обіймах. — Я тебе вже люблю.

— Гадаю, я тебе теж, — Ярослава відповіла на ті наївні обійми. — Тому поводься гарно і не розчаровуй старшу сестру.

— Ти дозволиш себе так називати? — в захваті закліпала віями Олеся.

— Якщо мені не буде за тебе соромно, — Ярослава сміючись підвелася. — А тепер я справді піду вже.

Олеся пішла за нею до коридорчика і поки Ярослава взувала свої гарненькі чобітки, подала їй вишукане пальто:

— Який класний парфум — один раз вдихаєш і вже неможливо забути.

— Подобається? — діловито запитала Ярослава. — Тоді завтра й тобі такий купимо.

— Жартуєш? — очі Олесі округлилися. — Він певне декілька тисяч коштує.