Розділ 18

Ще хвилину просидівши мовчки, Ярослава все ж поглянула на телефон — була одинадцята вечора. Хоч як їй не хотілося, але Ярослава розуміла, що іншого виходу вона просто не має.

Натиснувши виклик, Ярослава затамувала подих.

— Так, — почувся за декілька гудків голос Богдана.

Ярослава гадала, що стримається, але тільки-но почувши його, знову розплакалася:

— Богдане!

— Що сталося? — одразу ж запитав він.

— Забери мене, будь ласка, — попросила тихенько.

— Де ти? — Богдан поглянув на Мар’яну, а тоді й на інших, хто був за святковим столом.

— На Монастирській, здається. Я б не телефонувала, але сама повернутися не можу.

Богдан відчув, як від тих її слів всередині щось обривається:

— Зараз приїду.

Мар’яна стривожено поглянула на нього, ледь він встиг вимкнути виклик:

— Що сталося?

— Яра до друзів поїхала, а джип зламався посеред дороги, — Богдан підвівся. — Вибачте, але я не можу покинути її посеред міста.

— От тобі й маєш! — зітхнув Сашко.

— Це не страшно, — підбадьорливо відповів Богдан. — Я приїду, щойно звільнюся. Починайте без мене.

— Бери її з собою, — запропонувала Мар’яна. — Я ж до неї так і не змогла додзвонитися.

— Запропоную їй такий варіант, — кивнув Богдан і вийшов за двері.

Вдавану веселість як рукою зняло. Богдан буквально злетів по сходинах з другого поверху та кинувся до автомобілю. Він не розумів, що сталося, але відчував, що нічого хорошого.

За хвилин п'ятнадцять Богдан приїхав на вказану Ярославою вулицю, гадки не маючи, що вона там взагалі забула.

Не помітити на порожній вулиці дорогий джип Ширяєва було просто не можливо і ледь припаркувавшись, Богдан кинувся до нього, приглядаючись, чи цілий той. В першу секунду коли Ярослава зателефонувала йому, Богдан вирішив, що вона потрапила в аварію і цієї теорії дотримувався весь час, поки їхав до неї, але тепер бачив, що помилився.

Рвучко відчинивши дверцята з боку водійського сидіння, Богдан поглянув на Ярославу, котра була схилена до керма.

— Гей? Все гаразд? Ти ціла? Що сталося? — стривожено запитав, розвертаючи її до себе та оглядаючи. В голову лізло безліч думок, одна гірша іншої.

— Прости мене, мій особистий янголе, — на видиху мовила вона.

Лише в ту мить Богдан зрозумів, що від неї тхне алкоголем.

— Мені так жаль! Так жаль, — продовжила белькотіти вона.

— Невже ти знову? — в його голосі ковзнуло погано приховане розчарування, а може Богдан і не намагався його приховати.

— Я не хотіла, — відповіла вона.

— О, так! Тобі ж алкоголь в горлянку заливали, — роздратовано кинув він. — Якби я знав в чому справа, то навіть би й телефон не взяв до рук.

Біль стиснув груди Ярослави від тих його слів, дер горлянку і вона закашлялася, знову схлипнувши:

— Відвези мене додому, прошу, і можеш повертатися до своєї Мар’яни та зустрічати новий рік. Ти ще встигнеш.

— Чому ти весь час торочиш одне і теж? Вона не моя! — закричав раптом Богдан. — Мар’яна не моя і я не хочу, щоб вона ставала моєю.

— Бо ти досі дружину колишню кохаєш, так? — Ярослава зупинилася поряд з Ланосом, куди вже сідав Богдан.

— До чого тут це? — обличчя його спохмурніло ще дужче. — Моє особисте життя тебе не стосується. Воно немає до тебе ніякого відношення.

Ярослава ковтнула гіркоту, а тоді промовила:

— Просто відвези мене додому і далі роби все, що тобі заманеться.

— Чудово, — кивнув він. — Сідай!

Ярослава покірно присіла на пасажирське сидіння поряд з ним. Богдан ввімкнув на джипові сигналізацію вже зі свого автомобілю і вони помчали в бік Шевченківських Пагорбів.

За ті двадцять хвилин, що їхали, обоє не промовили більше жодного слова. Коли врешті дісталися до маєтку Ширяєвих, Богдан поглянув на свій подарований годинник, котрий одягнув на святкування і зрозумів, що до дванадцятої ночі назад до Мар’яни вже не встигне. Зустрічати новий рік десь посеред міста не хотілося, тому не залишалося нічого іншого, як побути з Ярославою, а вже потім повернутися.

На диво Ярослава сама дійшла до будинку та відімкнула його, заходячи у напівтемний передпокій.

Богдан пішов слідом, перевіряючи чи все в порядку. На полу вітальні побачив пляшку з недопитим віскі і декілька ялинкових прикрас, котрі ще залишалися у паперовому ящику біля ялинки, поряд з ним лежала велика гірлянда. Мовчки Богдан почепив ті іграшки та в декілька разів обмотав гірлянду навколо ялинки, а тоді ввімкнув її. Вітальня миттєво набула зовсім іншого вигляду, стаючи святковою та затишною.

Ярослава присіла на диван та мовчки споглядала за ним, а тоді мовила:

— Ти можеш йти, я вже нікуди не поїду.

— Не встигну, — Богдан взяв до рук пляшку та повертів її в руках розуміючи, що тримає шотландський оригінал, а не якийсь там його дешевий аналог.

— Ще раз пробач, — попросила жалібно. — Знаю, що ці вибачення нічого не змінять, знаю, що мої слова для тебе нічого не означають. Вони ні що, як і я…

Богдан поглянув на великий настінний годинник.

— Богдане, ти завжди намагався мені допомогти і я це безмежно ціную. Я знаю, що ти вірив в мене і мені зараз так прикро, що я не зуміла ту віру виправдати. Розумію, що друзями нам не бути, але давай хоча б ворогами не ставати?

Богдан мовчки відкрив пляшку і вдихнув терпкий аромат. Ярослава зрозуміла, що він дійсно нікуди вже не їде.

— Гаразд, будинок в твоєму цілковитому розпорядженні, з чим зустріти новий рік ти маєш і в барі ще є багато всякої всячини, а в холодильнику знайдеться якась закуска. Я йду до себе, аби не псувати тобі свято остаточно, — Ярослава підвелася відчуваючи, що в голові починає потроху прояснятися. — Мені справді глибоко жаль.

Знову глянувши на годинник, Богдан раптом зробив ковток віскі і врешті повернув голову до неї:

— З Новим Роком!

Ярослава почула, як за вікнами вибухають феєрверки, але навіть не озирнулася. Її погляд був прикутий до Богдана: