Розділ 17

Дні до нового року пролетіли непомітно. На подив телефонували декілька друзів та запрошували на святкування, проте Ярослава відповідала категоричною відмовою. Зрозуміла, що всі вони сумували за її п’яними витівками та певне не мали з кого більше реготати. Добре, що хоч у мережу ті ганебні витівки не викладали.

Вранці 31 грудня Ярослава вже остаточно знала, що вперше зустріне прийдешній рік абсолютно одна. То було дивно та незвично, їй було сумно і образливо. Знову з’явилося відчуття, що вона покинута всіма й нікому не потрібна.

Згадуючи запрошення Олесі, Ярослава, як і обіцяла, дійсно обдумала його та зважила всі «за» і «проти», однак вирішила нікуди не йти. Їй справді було приємно спілкуватися з Олесею, але до зустрічі в її компанії Нового року Ярослава була ще не готова.

Коли зателефонувала Жанна, Ярослава якраз закінчувала прикрашати розкішну штучну ялинку, котра стояла в кутку вітальні. Не планувала ніяких прикрас, до останнього дня була впевнена, що обійдеться, але все ж не стрималася, бо в душі обожнювала той процес, а ялинку вважала невід’ємною частиною зимових свят.

— Привіт, мамо! — весело промовила, чіпляючи блискучу золотисту зірку і притримуючи телефон вухом. — Вже готова до свят?

— Дивно, що тобі взагалі цікаво, — з іронією мовила Жанна.

— Ти про що? — Ярослава кивнула Мар’яні подати їй скляне янголятко, котре та тримала в руках, стоячи поряд з розкладною драбиною.

— Яро, бачу, тобі до рідної матері діла вже нема. З’явилася мачуха, котра тебе просто зачарувала, — у відповідь прошипіла Жанна.

— Що? — Ярослава звела брови. — Я щось не розумію.

— Все ти розумієш! Не прикидайся покірною овечкою. Перейшла на бік батька? Вже забула, як він випхав мене з України, щоб я поневірялася за кордоном?

— Ти не поневіряєшся за кордоном, — розізлилася Ярослава. — Мамо, ти ж там теж не в монастирі живеш, якщо мені пам'ять не зраджує.

— Овва! Отрути тобі не позичати, — презирливо засміялася Жанна. — Це тебе мачуха навчила?

— Та ні, не вона — відрізала Ярослава. — Ти зателефонувала, щоб посваритися в останній день старого року?

— Я зателефонувала, щоб дізнатися, як ти дозволила весь той сором, що діється в нашому будинку! — продовжувала верещати Жанна. — Ти ж навіть не сказала, що він з нею відпочивати поїхав. Вже все продумали? Коли весілля? Ти, на західний манер, у нього дружкою будеш?

— Бачу що й без мене тебе твої друзі вже проінформували, — відповіла Ярослава, злізаючи з драбини і стискаючи в руці телефон. — Олена — непогана жінка, котра вдосталь настраждалася в житті і…

— Олена? Ти вже й по імені її звеш? То може одразу мамцею? Забула, що то просто чергова шльондра твого батька? — голос Жанни зірвався на плач. — А мене тобі не шкода? Мене, твою рідну матір? Я не настраждалася в цьому житті? Ти мене зараз без ножа ріжеш!

— Припини, мамо! Припини це все, — вуста Ярослави затремтіли. — В чому ти мене звинувачуєш?

— В тому, що ти на його бік стала. Ти ж йому непотрібна, Яро. Ти тільки інструмент, завдяки котрому він робить мені боляче. Щойно одружиться з тією хвойдою, ти підеш по світу з торбами, дитино, — Жанна схлипнула. — І до кого ти тоді прийдеш? Не до матері рідної? Тобі майже двадцять п’ять років, а ти досі дурне дівчисько, котре не розуміє, що його використовують, не бачить, як над ним потішаються і що його ні за що не мають.

— Це не так, — мовила Ярослава, але впевненості в голосі більше немала.

— Це так! Чого ти досягла в житті? Що ти маєш? Чим можеш похвалитися? Хіба б нормальний батько, котрий дбає про майбутнє своєї єдиної дочки, дозволив би їй просто тринькати його гроші, купив би їй диплом і не намагався влаштувати на роботу? Не спробував би втовкмачити, що так жити не можна? Яро, він відкупився від тебе.

— А ти? — не втримавшись закричала Ярослава. — Де була весь цей час ти? Намагалася мене рятувати і влаштовувати моє майбутнє? Ні! Бо якщо батько хоча б видимість зацікавленості робив, тобі відверто було начхати на мене!

В розпачі Ярослава жбурнула телефоном об паркетну підлогу і обхопивши голову руками, осіла поряд з ним. Мар’яна кинулася до неї, але Ярослава її відштовхнула. Розгублено Мар’яна озирнулася до порогу вітальні, на котрому стояв Богдан.

— Йди! Йди додому і Богдану скажи, що ви вільні. Побачимося другого січня.

— Але…

— Мар’яно, роби те, що я сказала, — відповіла Ярослава, не підіймаючи свій погляд.

— З тобою все буде гаразд? — обережно запитала Мар’яна, все ще тупцюючи на місці.

— Так, чорт забирай! — закричала Ярослава. — Благаю, йди!

Не сказавши більше й слова, Мар’яна вийшла з вітальні, киваючи Богдану йти за нею. Він не став заперечувати і мовчки пішов слідом. Вже за десять хвилин вони обоє покинули маєток Ширяєвих.

Богдан запропонував підвезти її і Мар’яна погодилася. Коли вона запитала, чи прийде він до неї ввечері на святкування, Богдан погодився.

Ярослава не могла заспокоїтися та привести до ладу свої думки. Ні прикрашати вітальню, ні займатися якимись іншими справами більше не було жодного бажання. Слова матері буквально закарбувалися в пам’яті і невидимий голос раз у раз повторював їх у її підсвідомості.

Невже матір мала рацію? Невже батькові насправді не було діла до її майбутнього і грішми він намагався відгородитися від неї? Невже вона справді була лише засобом його помсти для Жанни?

Ярослава згадувала всі ті образливі слова, котрі він говорив їй, згадувала, як вдарив її, а то ж було не один раз, згадувала, як погрожував позбавити спадщини після того, як вона розбила останнє авто.

І все ж таки разом з тими спогадами з’являлися спогади про все добре, що було між ними. Коли вона почала змінюватися, почало змінюватися і його ставлення до неї. Це ж було очевидно. Але хіба змінився він сам?

Ярослава підійшла до бару, що ховався за дзеркальними дверима розкішного стінного гарнітуру у венеціанському стилі. Там завжди було щось, але останнім часом бар не поповнювали, бо звідти нічого ніхто не брав.