Розділ 14

Богдан якусь мить пильно вдивлявся в її обличчя, немов вишукував у ньому щось відоме тільки йому, а тоді запитав:

— Можна дізнатися, чому ти передумала?

— Так… Я… Я маю інші плани. Мене запросили друзі, з котрими давно не бачилися. Думаю, що чиню вірно, — відповіла вона.

— А я думаю, що ти брешеш, — усміхнувся Богдан. — Ні, я в цьому впевнений.

Ярослава розтулила рота, аби щось відповісти, але раптом зрозуміла, що він їй все одно не повірить. Якимось дивним чином Богдан за версту відчував від неї брехню, а може вона просто була не надто переконливою.

— О котрій поїдемо? — з усмішкою запитав натомість.

— Давай о п’ятій, я ж маю підготуватися, — зітхнула Ярослава.

— Послухай, я не примушую тебе і у тебе є вибір. Але погодься, є різниця між не бажанням їхати і вигаданою відмовкою, бо тобі просто лячно, — промовив він.

— О п’ятій я буду готова, — Ярослава пішла до маєтку, а Богдан присів на водійське сидіння й поглянув на годинник. Була чверть на четверту.

Чомусь Ярослава нервувала. Вона не могла підібрати в що їй одягнутися, як поводитися з родиною Богдана, що говорити їм і взагалі, як вони сприймуть її. Обриваючи себе нагадуванням про те, вона їде туди в якості його… А власне в якості кого Ярослава їхала з Богданом, вона ще досі не знала. Вирішивши не ходити околяса, Ярослава спустилася до вітальні та гукнула Богдана. Він сидів на кухні з горнятком кави та в задумі поглядав у вікно.

— Богдане, я маю декілька питань, — промовила, стискаючи на собі пухнастий халат.

— Ти досі не одягнена? — насупився Богдан. — Яро, вже майже п’ята.

Вона мимоволі усміхнулася, бо сам того не помітивши, Богдан звернувся до неї без остогидлого офіціозу.

— Від твоїх відповідей напряму залежить, як швидко я одягнуся, — промовила діловито вона. — В якості кого я їду з тобою? Як твій роботодавець, чи просто знайома, а може в такий особливий вечір ти якусь безхатьку по дорозі підібрав, бо ж це свято Вічної Надії і все таке.

— Як щодо просто друга? — запитав Богдан.

— Теж варіант, — ствердно хитнула головою вона. — В чому має бути твій друг?

— Светр о оленями зійде, — засміявся Богдан, а тоді помітив її хитрий погляд. — Ні!

— Так, — захихотіла вона. — Саме так.

— Оце вже я ляпнув, — Богдан вдавано зітхнув.

Ярослава швидко піднялася до себе та дістала з шафи милу шерстяну сукню святкового червоно-зеленого кольору, на грудях котрої були зображені санчата Санти, запряжені різдвяними оленями.

Вже за двадцять хвилин, замкнувши маєток та поставивши сигналізацію, Ярослава та Богдан вмощувалися у джип. Взагалі-то Богдан планував їхати своїм Ланосом, але Ярослава наполягла на тому, що треба їхати саме джипом. В душі Богданові ця ідея теж сподобалася, але він і виду не подав. Залишивши Ланос на місці джипу, вони вирушили до Яблуневого.

Хвилини за три у Ярослави запищав телефон і вона побачила фотографію Сергія. Богдан поглянув на неї, помічаючи розгубленість на ледь підфарбованому обличчі.

— Це тато, — промовила врешті.

— То візьми, — кивнув Богдан.

— Але що я…

— Йому скажеш? — Богдан спохмурнів.

Ярослава піднесла телефон до вуха, приймаючи виклик:

— Так. Привіт, тату. Що? Ні, я не вдома. Взагалі-то є плани. Які? — Ярослава поглянула на Богдана. — Мене Богдан запросив відсвяткувати Різдво з його родиною. Ти ж не проти? Дякую і тобі. Так, вже їдемо. Я тебе теж.

Богдан не зумів приховати задоволену усмішку, чуючи ті слова.

— Що? — вона поглянула на нього.

— Що? — повторив він.

— Чого ти всміхаєшся? — Ярослава й собі всміхнулася, ховаючи телефон назад до сумочки.

— Що сказав Дмитрович? — поцікавився Богдан.

— Щоб ми гарно провели час, — відповіла Ярослава.

— Радий, що він не проти твоєї поїздки до будинку челяді, — Богдан усміхався щиро та невимушено, без жодного натяку на образу.

— Припини, він ніколи не вважав тебе челяддю. Ти просто працюєш у нього, але ти не…

— Я тебе зрозумів, — Богдан продовжував сміятися. — Можеш не продовжувати. Проте все одно приємно, що він мені довіряє.

Ярослава повернула голову до вікна, вдивляючись в темінь, що вже накрила околицю. З міста вони виїхали хвилин десять тому і тепер прямували на захід, де знаходилося Яблуневе.

Ярослава не хотіла видаватися занадто балакучою, але все одно мала тисячу і одне питання, відповіді на котрі хотіла отримати негайно.

— Чуєш? — тихо звернулася до нього, хоча все ще поглядала у вікно.

— Що? — запитально хитнув головою Богдан.

— А що ти все ж скажеш батькам про цю ситуацію? Ну, що я приперлася з тобою, — Ярослава закусила нижню губку.

— Нічого, — відповів він, знову яскраво усміхаючись. — Нічого нового, бо я вже їм сказав. Вони всі знають, що я приїду з тобою і знають, що я під твоїм безпосереднім керівництвом.

— Тобто вони знають, що батько мене так би мовити «кинув», надавши перевагу подружці, а ще знають про мої п’яні походеньки? — Ярослава зітхнула. — Овва! Тоді буде точно весело.

— Вони знають, що твій батько поїхав на відпочинок з нареченою, а ти вже доросла дівчинка і його нагляд тобі не потрібен, — відповів Богдан. — Про все інше, я порахував, їм знати не надто вже й треба.

Ярослава вдячно глянула на нього:

— Справді?

— Так! Тому, більш аніж впевнений, що всі поведуться на ось цей янгольський образ, — Богдан кивнув в її бік і засміявся.

Ярослава ковтнула, бо слова Богдана виявилися болючими, не дивлячись на те, що були чистою правдою. Напевно саме тоді й настала та мить, коли Ярослава по-справжньому пошкодувала про те, що робила раніше, особливо тоді, коли поряд вже був Богдан. В глибині душі їй дуже хотілося бути для нього янголом, та на жаль та планка вже була для неї недосяжною.

— Ти чого? — Богдан здивовано глянув на неї, а потім до нього раптом дійшло, що ховалося за тими словами. — Ти образилася? Я не хотів. Це був просто жарт.