Розділ 13

Давно вже Ярослава не відчувала такого хвилювання, яке відчула в той день, коли мала їхати з Богданом до його батьків. Вночі практично не спала, перебуваючи чи то в приємному передчутті, чи ж навпаки. Вранці взагалі вирішила, що її згода була геть дурною ідеєю і варто все ж відмовитися, посилаючись на щось важливіше. Богдан запросив її лише тому, що жалів, а жалість від нього для Ярослави була чи не найгіршим почуттям на світі.

Вранці, коли Богдан приїхав до маєтку, Ярослава вже була впевнена в правильності свого рішення.

— Добрий ранок! — Мар’яна усміхнулася йому, коли він зайшов на кухню і Богдан відповів на ту усмішку.

Відчуваючи нову хвилю ревнощів, Ярослава заледве не почала зі своїх звичних коників, але згадавши вчорашній день, котрий вони провели разом, сама себе стримала.

— Добрий ранок, Ярославо Сергіївно, — Богдан підморгнув їй своєю чорною бровою і Ярослава відчула як вуста розпливаються в дурнуватій усмішці, наче у дівчинки-підлітка, з котрою привітався кращий хлопчик школи.

— Як настрій? — поцікавилася Мар’яна, кладучи перед ним на стільницю гарячу каву.

— Я їду додому сьогодні, настрій просто не може бути поганим, — відповів він. — Дякую за каву!

Мар’яна зашарівшись змахнула рукою, повертаючись до робочої поверхні.

— Які плани на сьогодні, Сергіївно? — поцікавився Богдан, роблячи перший ковток кави.

— Певно-що буду цілий день спати, — усміхнулася Ярослава.

— Як буденно, я думав, ти придумаєш щось цікавіше, — Богдан поглянув на неї, дещо прикриваючись горнятком, але Ярослава все ж помітила, які бісики стрибали в його темних очах.

Весь час, що Ярослава знала Богдана, він був стриманим, розважливим, холодним, дещо цинічним, інколи жорстким(бо ж з нею інакше ніяк), але таким грайливим та веселим ніколи. Ярослава не знала, чим саме була викликана така зміна в його настроєві, чи справді тим, що він їде додому, чи тим, що фліртує з Мар’яною, чи може й третя причина була, насправді то ставало не важливим. Важливим було те, що таким Богдан Ярославі подобався ще дужче.

У Ярослави задзеленчав телефон і вона, глянувши на дисплей, швидко прийняла виклик, покидаючи кухню.

Богдан та Мар’яна здивовано перезирнулися і почали бесіду на святкову тему.

Ярослава сховала телефон до кишені та вже готова була повернутися назад на кухню, коли телефон знову заграв, цього разу по-справжньому. То був батько.

Сергій запропонував їй поснідати разом десь в центрі і Ярослава погодилася. Він обережно повідомив, що на свята приїхала дочка Олени і вони хочуть познайомити дівчат. Ярослава з сумом визнала, що стосунки батька з Оленою вже дійсно вийшли за межі зустрічей заради зустрічей. Здавалося, вони готуються до чогось серйозного та надовго. На власний подив Ярослава погодилася не висказавши йому жодного невдоволення. Сергій теж був здивований і навіть не зміг те здивування приховати.

Ярослава сказала, що в зазначеному ресторанчику буде за годину і попрощалася. Повернувшись на кухню, повідомила Богдану, де їй треба бути та пішла переодягатися.

Вирішивши, що до минулого стилю повертатися більше ніколи не буде, а свої ультра короткі та занадто відверті сукні віддасть на доброчинність, Ярослава вибрала сині штани класичного крою та повітряну шифонову блузу з воланами ніжного пудрового відтінку. Скрутивши волосся в романтичний високий хвіст і доповнивши образ масивними сережками, вона спустилася на перший поверх, гукаючи Богдана.

— Він на вулиці, — з вітальні визирнула Мар’яна. — Ой! Ти така красива.

— Це краще, аніж мої сукні? — усміхнулася Ярослава.

— Гадаю, що так, — несміливо відповіла Мар’яна.

— То добре, — Ярослава накинула елегантне пальто та взявши сумочку вийшла на подвір’я.

Богдан сидів за кермом автомобілю та щось розглядав в телефоні, невимушено усміхаючись.

— Можемо їхати, — Ярослава примостилася поряд з ним.

— Нічого собі, — всміхнувся він, з цікавістю розглядаючи її вигляд.

— Їду знайомитися з меншою сестричкою, — в голосі Ярослави ковзнув сарказм вперемішку зі смиренням.

— О! — Богдан змовк, виїжджаючи на дорогу.

— Так. Схоже, там все серйозніше, аніж ми навіть могли уявити, — зітхнула Ярослава.

— Ти засмучена? — запитав Богдан співчутливо.

— Не те щоб… — Ярослава задумалася, розглядаючи свої стильні ботильони. — Не знаю. Я ж була готова до чогось подібного, але з іншого боку це так…

— Сумно? Гірко? Образливо? — спробував допомогти Богдан.

— Ні, — Ярослава печально йому всміхнулася. — Незвично.

— Чомусь впевнений, що вона виявиться хорошою дівчинкою і ви подружитесь. Не натякаю, що дійсно сестрами станете, але от подругами… Чом би й ні?! — усмішка Богдана була такою теплою і такою підбадьорливою. — Це куди краще, аніж набути ворога, з котрим ворогувати насправді немає сенсу.

Ярославі раптом здалося, що все дійсно буде добре, але лише тому, що в цьому впевнений Богдан.

— Ти не проти, якщо я поки-що з’їжджу на продуктовий ринок та куплю мандарин додому? — поцікавився Богдан.

— Ні, не проти. Думаю, я буду там не менше години, — погодилася Ярослава.

— Чудово, — Богдан звернув на вулицю, де знаходився потрібний ресторан. 

Автомобіль зупинився біля одного з не надто розкішних, але затишних ресторанів, куди варто приходити з сім’єю та вести душевні розмови за смачними домашніми стравами і Ярослава одразу відчула, що місце обирала Олена. Мама б назвала її тупою селючкою, ніде правди діти, ще місяць тому Ярослава й сама б назвала її так, але тепер відчула лише приязнь. Олена намагалася довести всім, і їй в першу чергу, що не гроші Сергієві її цікавлять.

— Гарного сніданку, — усміхнувся Богдан. — У тебе все вийде.

Ярослава вже було хотіла вигнути брову і сказати, що не у неї має виходити і вражати не вона їх має, а вони її, аж раптом зрозуміла, всю глибину сказаних ним слів.

— Дякую тобі, — стиха відповіла і граційно піднялася сходинами до дверей.