Розділ 12

Ярослава впоралася досить швидко і за годину вони вже поверталися назад на Шевченківські Пагорби. Більше не розмовляли, бо з програвача раптом долинула якась пісня, котра Ярославі подобалася, і вона додала гучності. Пісня була легкою й приємною, тому Богдан не мав нічого проти. Пакунки на кухню занесли разом та залишивши Мар’яну далі чаклувати над вечерею, обоє вийшли до вітальні.

Поглянувши на наручного годинника, Ярослава раптом мовила:

— Я думаю, поїздок сьогодні більше не буде, тому можеш їхати додому.

Богдан підвівся з дивану, на котрому спостерігав за тим, як вона байдуже клацає каналами на телевізорі.

— Впевнена? — запитав. — Лише о пів на шосту.

— Так. Я дійсно більше нікуди не збираюся сьогодні, — Ярослава всміхнулася.

Богдан рушив у передпокій і Ярослава пішла слідом.

— З вечерею все ж буде нормально? — обережно запитав, одягаючи куртку.

— Так! Все буде добре, — кивнула, — або ж я сама прикінчу пляшчину червоного на пів солодкого, переверну Олені в декольте печеню і розтрощу об батькову голову шведську порцеляну.

Богдан запитально вигнув брову, поглядаючи на неї.

— Але все ж думаю, я буду чемною дівчинкою, — мило всміхнулася Ярослава, виходячи за ним на ганок. — Сходжу, мастифів провідаю.

— Ти не одягнена. Морозно ж! — Богдан легко збіг зі сходів.

— Гарного вечора, Богдане, — Ярослава намагалася приховати смуток у своїх словах, але їй не вдалося і той все ж просочився крізь останню фразу.

— І тобі, — Богдан зміряв її довгим пронизливим поглядом, а тоді попрямував до хвіртки, за котрою чекав його автомобіль.

Ярослава дивилася йому вслід навіть не збираючись йти до вольєру з собаками. Її раптом з ніг до голови огорнула туга. В ту ж мить, як хвіртка за Богданом зачинилася, Ярослава відчула себе так, наче стояла на відкритому всім вітрам перехресті, промерзла до самих кісток. Обхопивши себе за плечі, Ярослава заплющила очі, відчуваючи, як по щоці стікає сльоза, залишаючи по собі вологу холодну доріжку.

Вечеря дійсно пройшла непогано. Сергій нервував, але Ярослава доклала всіх зусиль, щоб те швидко минуло. Сама поводилася з Оленою цілком невимушено та мило. Якщо жінка й упізнала в ній дівчину, котра купувала у неї імбирного пряника, то навіть виду не подала. Ярослава була вдячна їй. Не те щоб боялася батькової реакції, просто чомусь згадувати про ту історію вже не хотілося.

Бесіда спочатку була напруженою, бо панянки придивлялися одна до одної та промацували грунт – намагалися зрозуміти, що чекати одна від одної, а потім все потекло якось рівномірно. В ході розмови виявилося, що Олена має доньку, котрій сімнадцять і котра навчається в Києві. Вона про стосунки матері та Сергія дізналася раніше, аніж Ярослава і зі слів Олени, жодних перепон не чинить. Ярослава натякнула на те, що теж ніяких перепон чинити не збирається. Про те, що у неї, можливо, з’явиться ще й зведена сестра, наказала собі подумати пізніше.

Час минув досить швидко і поглянувши на настінний годинник, Олена натякнула Сергієві, що їй час додому. Подякувавши за чудовий вечір, Олена попрямувала у передпокій. Сергій одними вустами прошепотів Ярославі подяку і поцілував у скроню, на мить пригортаючи до себе.

— Мені було приємно з вами познайомитися, — промовила Ярослава простягаючи руку.

— Можна я обійму тебе? — раптом Олена ласкаво їй усміхнулася.

На мить Ярослава розгубилася, а тоді згідно хитнула головою. Олена м’яко пригорнула її до себе і мимоволі Ярослава обійняла її у відповідь.

— Не сумуй, — Сергій підморгнув Ярославі, спускаючись з ганку.

— Не буду, — Ярослава всміхнулася їм, спостерігаючи, як Сергій обережно поклав долоню Олені на талію, проводячи до свого Мерседесу. Вона щось мовила йому і вони одночасно розсміялися.

Ярослава повільно зачинила вхідні двері розуміючи, що батько додому на ніч не повернеться. Раптом будинок здався їй просто величезним і таким холодним, наче від початку сезону жодного разу не опалювався. Озираючись навкруги, Ярославі хотілося закричати, бо здалося, стіни тиснуть на неї своєю вагою. Щоб якось прогнати похмурі думки та неприємні відчуття, Ярослава взялася прибирати зі столу в обідній кімнаті. Взагалі-то могла лише рештки їжі скласти до холодильника, а решту залишити Мар’яні, бо за те батько й платив їй непогану платню, але Ярослава вперше хотіла зробити все сама.

Коли з обідньою кімнатою було закінчено, Ярослава перемила посуд і розклала його по своїм місцям. На годиннику вже майоріла дванадцята ночі, але спати не хотілося. Не знаючи, чим себе ще зайняти, Ярослава ввімкнула телевізор, а потім погуляла по своїм соціальним мережам. Згадала, що давно не викладала свіжих фотографій в одній соціальній мережі, та й коли була там востаннє не пам’ятала. Погортавши стрічку та не знайшовши нічого цікавого, перейшла до іншої соціальної мережі. В «пропонованих друзях» висвітлилася фотографія Богдана.

— Ну, привіт тобі, Богдане Налужний, — Ярослава всміхнулася. — Так, ми знайомі.

Проте запит у друзі надсилати вона не поспішала. Зайшовши на його сторінку, переглянула декілька фотографій, котрі були у вільному доступі, а тоді повернулася на головну. Окрім декількох музичних кліпів, там нічого більше не було. Богдан або обмежив доступ до своїх публікацій, зробивши їх видимими лише для друзів, або взагалі нічого не постив. Музика, котра була на його сторінці, Ярославі сподобалася, деяка навіть була у її власному плейлисті, що не могло не привернути увагу.

Ярослава зручніше вмостилася на дивані, виходячи з соціальної мережі, та задумалася над тим, чим Богдан зараз зайнятий. Потім згадалася розмова між ним та Мар’яною. Вона запрошувала його зустрічати Новий рік і він наче прийняв запрошення.

Взагалі-то Ярослава не була схильна підслуховувати чужі розмови, їй це було неприємно, навіть якщо мова йшла безпосередньо про неї, але з Богданом історія була іншою. Ярославі хотілося знати про нього геть усе, навіть якщо для цього доводилося  підслуховувати розмови, котрі призначалися не для її вух.