Розділ 10

На долоню довелося накласти декілька швів і ввести місцеве знеболювальне. Весь час поки вона знаходилася в маніпуляційній травмпункту, Богдан сидів під дверима відчуваючи хвилювання і сум. Роздумуючи над останніми подіями, ніяк не міг зрозуміти, навіщо Ширяєв те зробив. Здавалося, їхні з Ярославою стосунки покращувалися на очах, підготовка та організація свята пішла на користь обом, хоча більше з того виграла звісно Ярослава. Богдан бачив, як вона змінювалася, як десь зникав отой внутрішній підлітковий протест, що ніяк не полишав її з віком, як її характер набував врівноваженості, цілеспрямованості та впевненості у власній потрібності. Аналізуючи Ярославу з висоти своїх спостережень, Богдан впевнився, що саме відчуття потрібності комусь вона так прагнула, хотіла бути потрібною Ширяєву. Чи то усвідомивши це, чи просто за щасливою випадковістю, але Ширяєв дав їй те відчуття, а тепер безжально розтоптав його, кидаючи під ноги, наче ганчірку.

Богдан не вважав стосунки Ширяєва з Оленою протизаконними. Навпаки, погоджувався, що той має повне право на особисте життя, якщо з якихось причин з матір’ю Ярослави у них не склалося. Богдан осуджував те, як саме Ширяєв вчинив з Ярославою на святі. Міг просто поговорити віч-на-віч, попередити про те, що збирається зробити, попростити її підтримки та розуміння. Хоча, зітхаючи, Богдан змушений був визнати, що реакція Ярослави могла бути непередбачуваною. Можливо Ширяєв сподівався, що перед декількома десятками гостей вона не наважиться на свої звичні коники, але ж Ярослава обожнювала вистави. Чого лише вартувало її нічне купання у ріці в кінці жовтня, або п’яні катання по місту.

В будь-якому випадку гнів та злість на неї в той вечір змінилися в Богданові на бажання заспокоїти, підтримати, пожаліти і то було так недоречно. Іншого слова він просто не міг підібрати.

Двері прочинилися і з маніпуляційної показалася Ярослава в супроводі медсестри.

— Жива? — всміхнувся він, встаючи з жорсткої лавки.

— Так. Порядок, — Ярослава кивнула, змучено всміхаючись йому у відповідь. — Дякую.

Ще один добродушний кивок був адресований медсестрі і та повернулася назад до маніпуляційної.

— Лікар сказав завтра на перев’язку, — Ярослава зіщулилася, певно від холоду, бо в коридорі було доволі зимно.

— А шви? Коли їх знімуть? — Богдан відчинив їй двері і враз в обличчя обом подув пронизливий осінній вітер.

— Я не знаю, певно прослухала. В мене стан такий дивний зараз, — поскаржилася Ярослава, сідаючи на переднє сидіння автомобілю.

— Який? — Богдан нахилився, щоб прищепити паски безпеки і відчув тоненький запах антисептика, що йшов від неї.

— Наче я не спала тиждень, тому ще мить і просто відімкнуся від навколишнього світу, —  відповіла вона, притискаючись спиною до спинки сидіння.

— Ти не передумала? Точно хочеш поїхати до мене? — Богдан глянув на неї запитально, а тоді дещо розрядив ситуацію. — Бо я телефонував дивану. Він звісно пам’ятає все, що ти казала на його адресу, але все ж готовий тебе прихистити.

Ярослава ніжно, але дійсно стомлено йому всміхнулася:

— Передай йому мої найщиріші вибачення і переконання в тому, що нічого подібного не повториться, але я все ж повернуся в маєток. По-дурному втікати з дому, як школярка старших класів, до того ж, в цьому нема геть ніякої необхідності.

— Чому? — Богдан зі всіх сил намагався приховати своє мимовільне розчарування.

— Бо батько все одно додому не повернеться сьогодні, аби журитися, де я, — сумно усміхаючись мовила вона.

Голос її був сповнений такої болючої гіркоти, що й Богдан відчув біль десь за грудиною. Керуючись інстинктом, а не здоровим глуздом, він накрив її долоню своєю і глянув просто у вічі. Ярослава вмить відвела погляд, обережно вивільняючи свою руку. Богдан подумки прокляв себе за те, що насмілився.

— Можливо цю ситуацію якось можна змінити? — обережно запитав, кермуючи в бік Шевченківських Пагорбів.

— Господи! Богдане, ти теж дивишся на мене і бачиш монстра? — видихнула вона. — Та я ж просто… Я розумію, що батько має право на особисте, просто…

Богдан чув як тріснув її голос, проте вважав за краще не дивитися на неї більше.

— Я ж навіть була в крамничці Олени. Думала, піду і влаштую їй там справжній допит з пристрастю, притисну до стінки і вискажу все, що думаю про неї та їхні стосунки, але коли прийшла… — Ярослава схлипнула, давлячись власними сльозами. — Коли побачила її… Олена виявилася геть не такою, якою я її уявляла. Вона занадто приємна, красива, мила. Я не можу… Я не можу її ненавидіти.

Богдан глибоко втягнув повітря на повні груди, проймаючись до неї теплом та ніжністю. Ярослава виглядала такою беззахисною, такою слабкою, такою ранимою. Її так хотілося пригорнути до грудей.

— Мені страшно! Розумієш? Мені страшно від того, що в батьковому житті є Олена, бо тепер йому більше не потрібна я, — Ярослава вийшла з автомобілю і попрямувала на ганок будинку.

— Але це не так, — Богдан кинувся за нею, хапаючи за руку та повертаючи до себе заплаканим обличчям. — Не так! Яро, він любить тебе, ти дорога йому, ти ж його єдина донька і це незмінно.

— Вони ще цілком в змозі народити собі малюка. Вони… — Ярослава не пручалася, лише приречено опустила голову.

— Народження й десяти малюків не змінить того, що ти його дочка! Ніщо і ніхто не зможе це змінити, — Богдан відчув втому. Дивна втома, котру він не міг пояснити, раптом огорнула його тіло і мозок. Він відпустив її лікоть і відступив. — Просто дай йому шанс пояснити свій вчинок. Дай йому шанс, бо він тобі його давав.

Ярослава мить дивилася на нього, а тоді ствердно кивнула:

— Добре.

— Ти сильніша, аніж думаєш, і чуйніша, аніж показуєш, — Богдан пішов до воріт не обертаючись.

Ще хвилини зо дві Ярослава стояла на ганку, вдивляючись в його силует та прислухаючись, як за ворітьми від’їхав автомобіль, а тоді нарешті ввійшла до будинку. Пройшовши повз вітальню вона на мить глянула за поріг і попрямувала до сходів, а тоді рвучко повернула назад.