Розділ 6

Телефонний дзвінок розбудив Богдана посеред ночі і побачивши номер Ярослави на якусь мить він навіть вирішив, що не стане відповідати, але все ж натиснув на зелений телефончик:

— Що?

— Е… Здраствуйте! Нам сказали зателефонувати саме вам, — почувся незнайомий чоловічий голос в динаміку.

Богдан різко сів, протираючи очі:

— Хто це?

— Дівчина, з телефону котрої ми телефонуємо, зараз знаходиться на набережній, купається в ріці і вона геть не в собі. Ми намагалися її зупинити, але де там, — почувся короткий сміх. — Коли запитали, кому можна зателефонувати, вона назвала ваше ім’я. В телефонній книзі Богдан в неї лиш один. Заберіть її, бо чого доброго, ще втопиться. До того ж на дворі вже нульова температура.

— Буду за п’ять хвилин!

Богдан навіть не подякував. Схопившись з ліжка, натягнув джинси та светр і взявши куртку, поспішив на вулицю. Злість та гнів просто переповнювали і здавалося, щойно він побачить Ярославу — розірве на шматки.

Глянувши на телефон, відмітив другу ночі. Здається у Ярослави був якийсь фетиш на той час.

Зупинившись біля тротуару, що відокремлював набережну від проїжджої частини, Богдан швидко збіг кам’яними сходинами, котрі вели з зони відпочинку до ріки. Вуличні ліхтарі чудово освітлювали територію і їхнє світло падало на кам’янистий берег ріки, котрий вузькою стрічкою тягнувся вздовж міста. Роззираючись навкруги, Богдан ніде не бачив жодної душі і всередині якось боляче стиснулося. Придивившись в далину з західного боку, нарешті помітив силуети декількох людей. Кидаючись туди, відчув неймовірне полегшення.

Мокра як хлющ, Ярослава стояла на березі, про щось голосно сперечаючись з двома хлопцями та дівчиною. Помітивши Богдана, голосно розсміялася:

— А ось і моя нянька! Без секундного запізнення.

— Ми вирішили все ж дочекатися вас, — промовила дівчина, підходячи до Богдана.

— Дякую вам, — Богдан кивнув їй, перевівши розлючений погляд на Ярославу. — Дякую, що зателефонували.

— Ми гуляли набережною, коли почули крики. Вона була геть п’яною і стояла біля самої води, — приєднався до дівчини хлопець. — Ми попросили її не робити дурниць, але у відповідь вона лише сміялася.

— Ми запитали кому зателефонувати і вона сказала, що лише ви приїдете її рятувати, а тоді стрибнула у воду, — продовжила дівчина. — То було страшно. Ви її…

— Водій, — різко обірвав її Богдан. — Я її водій. Ще раз дякую.

— А що там, Богдане, каже твоя приказка? — продовжувала реготати Ярослава. — Не вір обіцянкам злодія, наркомана і хвойди? Так, здається?

Богдан мить розгублено дивився їй у вічі, а тоді схопив за руку і потягнув геть з набережної. Навіть не помітив, куди поділася трійця молодих людей.

— Ти — божевільна! — процідив крізь зуби, тягнучи її по сходинах до свого автомобілю. — Геть хвора на голову!

— Зате я ніколи не б’ю в спину, — прошипіла вона. — Пусти!

—І не подумаю, — Богдан ще міцніше стиснув тендітне зап’ястя й відчинив дверцята автомобілю, штовхаючи її на пасажирське сидіння поряд зі своїм.

— У мене синці залишаться, — Ярослава потерла шкіру, де залишилися відбитки пальців Богдана.

— Молися, щоб у тебе після купання пневмонії не залишилося, — прошипів Богдан, додаючи швидкості.

Ярослава затремтіла від холоду й спробувала зігріти пальці своїм диханням, але й подих її став холодним, наче лід. Помітивши, Богдан мовчки ввімкнув обігрів і в салоні одразу потепліло. Ярослава затремтіла ще дужче, намагаючись кудись прихилити долоні, але її джинси, блуза та шкірянка були геть мокрими.

— Не треба було приїжджати, — Ярослава відвернула голову до вікна і Богдан бачив лише її потилицю, до котрої прилипло мокре спутане волосся. — Я не просила.

— Ти ні, але якби не свідома молодь, котра там гуляла, ти б можливо вже не дихала, — підвищив голос Богдан.

— І що? Всі б полегшено зітхнули, — закричала раптом, повертаючись до нього обличчям. — Всі! Ну, ти може б і ні, бо Ширяєв тобі гарненько платить за цю клоунаду.

— Ти дурна? — вже не контролюючи себе, закричав Богдан. — Ідіотка пришиблена! Що собі надумала? Га?

Ярослава дивилася на нього повними сліз очима, але не говорила більше нічого. Просто дивилася крізь пелену алкогольного дурману, намагаючись запам’ятати кожну рисочку його обличчя. Навіть у гніві Богдан виглядав приголомшливо.

Богдан зупинився біля воріт маєтку Ширяєвих і сам натиснув потрібну комбінацію на пристроєві, що відчиняв автоматичні ворота та хвіртку. Витягнувши Ярославу з автомобілю, але вже більш м’якше, повів до маєтку, зануреного у суцільну темряву.

— Де ключі? — Богдан поглянув на неї, а тоді нарешті зрозумів, що ніде немає її сумочки. — Де твоя сумка?

Ярослава мовчки стиснула плечима.

Богдан ледь не застогнав від відчаю, а тоді спробував проаналізувати ситуацію. Телефон був у молодих людей, котрі телефонували йому, і хлопець одразу ж повернув його Богдану. Сама Ярослава нічого не мала при собі, коли він її побачив.

— Це вже просто… — Богдан змовк.

— Ти будеш лаятися? Хочу почути як з твоїх гарненьких пухких вуст злітає брудна лайка, — знову п’яно розреготалася Ярослава.

— Твій настрій міняється швидше, аніж ти дихаєш. Тебе спеціалісту показати треба, — відповів Богдан бачачи, що вона знову тремтить, аж зуби стукотять.

— То покажи, — продовжувала своєї.

Богдан роззирнувся навкруги, а тоді запитав її:

— На будинку є сигналізація?

— Гадки не маю, — Ярослава підійшла до стіни і стомлено притиснулася до неї мокрою спиною.

Богдан зняв свою куртку і накинувши її на Ярославині плечі підійшов до вікна, заглядаючи всередину.

— Богдане, — раптом тихенько прошепотіла вона. — Я вже пальців не відчуваю.

— Ходімо, — зітхаючи відповів, а тоді простягнув їй свою руку.

Навіть не запитуючи куди, Ярослава вклала свою крижану долоньку в його теплу долоню і вони повернулися назад до авто. Вже за мить прямували в бік спального району, де жив Богдан. Так само мовчки піднялися на потрібний поверх та ввійшли в квартиру.