Розділ 4

Богдан мовчки спостерігав за тим, як Ярослава вибралася з автомобілю та ледве тримаючись на ногах, попрямувала до воріт маєтку. Він і хотів їй допомогти і разом з тим не хотів навіть пальцем поворухнути, щоб зробити для неї хоч щось.

Ярослава тим часом натиснула комбінацію цифр на маленькому, схожому на калькулятор, пристроєві, котрий кріпився на стовпці хвіртки і ворота відчинилися. Богдан проїхав на подвір’я та залишив автомобіль на під’їзній алеї.

— Татко буде вдячний тобі за таку турботливість, — п’яно розсміялася Ярослава. — Шкода, що самому доведеться йти додому пішки.

— Ти не знаєш, де я живу, — відповів Богдан.

— Не знаю, — погодилася Ярослава, — але знаю, що о пів на четверту ранку, жодна маршрутка не їздить.

Богдан простягнув їй ключі.

— Залиш собі, — Ярослава піднялася на ганок будинку. — Мені вони не потрібні. Ну, хіба-що, я надумаю поїхати по морозиво, коли ти підеш.

Дивлячись на те, як вона заливається сміхом, Богдан сховав ключі в кишеню джинсів і попрямував до хвіртки.

— І це все, що входить в твої обов’язки? — прокричала йому вслід Ярослава.

— Підібгати тобі ковдрочку в мої обов’язки точно не входить, — роздратовано відповів Богдан, навіть не обертаючись.

— А як же розмова по душам, плед на плечі і гаряча кава? — продовжила вона.

Так і не обертаючись Богдан хитнув головою і зачинив за собою хвіртку.

Ярослава ще хвилину простояла на ганку, а тоді зайшла в будинок. Тільки всередині зрозуміла, як сильно замерзла. А ще зрозуміла, що батько знову не ночував вдома. В величезному маєтку на п’ять спалень вона була геть одна.

Знявши туфлі, Ярослава поглянула на своє розхристане відображення у дзеркалі, котре займало всю західну стіну передпокою, а тоді розмахнувшись, жбурнула в нього туфлями. Крихкими уламками дзеркало посипалося на кахляну підлогу, декілька уламків поцілили їй в щоку та ключицю, ріжучи ніжну шкіру. З блакитних очей полилися сльози і Ярослава сповзла по протилежній стіні на підлогу, обхоплюючи коліна руками. Кров заплямувала дорогу сукню і кінчики локонів, що сповзли з плеча на груди, але Ярослава на те навіть уваги не звернула. В ту мить фізичний біль був нічим, в порівнянні з болем душевним.

Богдан навіть не зрозумів, коли встиг проспати ті декілька годин, що ще залишилися до ранку. Повернувшись на зйомну квартиру, де жив останні сім місяців, він встиг роздягнутися і навіть душ не приймаючи, ковзнув під ковдру на дивані. Голова обважніла від гучної музики, м’язи на ногах незвично нили від кілометражу, що він подолав з Шевченківських Пагорбів до квартири в звичайному спальному районі. Сон здолав його за лічені хвилини.

Прокинувся Богдан від дзвону будильника на телефоні, але «прокинувся», то було дуже гучно сказано. Голова все ще залишалася важкою й ніби набитою ватою, а свідомість колихалася між сном та дійсністю.

Вмикаючи чайника, Богдан попрямував у душ, а після взяв чистий одяг. Чайник сповістив його гучним свистом і зробивши собі бутерброди, Богдан сів за кухонний столик біля вікна, насолоджуючись видом міста, що прокидалося. Потягнувшись за телефоном, Богдан зайшов у соціальну мережу, переглядаючи стрічку новин і усміхнувся сам собі. За останнє десятиліття люди добряче підсіли на різноманітні соціальні мережі і Богдан не був виключенням. Хоча й чудово розумів, як негативно те впливає на реальне життя та спілкування.

Телефон завібрував, висвітлюючи номер Ширяєва, і Богдан напружився. Було лише чверть на восьму і він аж ніяк не запізнювався.

— Слухаю, — промовив дещо натягнуто.

— Богдане, ти забрав ключі від джипу? — одразу запитав Ширяєв, не вдаючись до вітання.

Богдан спохмурнів:

— Так, Сергію Дмитровичу, але то було радше від безвиході. Вас вдома не було а…Ярослава була нетверезою. Я вирішив, що буде краще, якщо ключі залишаться у мене.

Запанувала коротка тиша, а потім Ширяєв раптом мовив:

— Дякую.

— Не зрозумів, — одразу ж вирвалося у Богдана.

— Я дякую тобі, що не дав наробити їй чергових дурниць, — відповів Ширяєв. — Ну, майже не дав. Що стосується решти, то телефонуй мені за будь-яких питань. Своє авто можеш залишати на території маєтку.

— Добре. Все так і робитиму. Я хотів запитати вас дещо, якщо вже про це зайшла мова, — посмілішав Богдан. — Ми не обговорили, коли я маю виходити на роботу. Справа в тому, що вчора я привіз Ярославу десь о пів на четверту ранку і…

— Я знаю. Я міг би сказати тобі приїжджати не раніше одинадцятої, але Богдане, мені справді спокійніше, коли ти поруч з нею.

Богдан хотів щось сказати у відповідь, але Ширяєв вже перервав виклик. Проте не встиг він навіть оком змигнути, як телефон знову дзенькнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Воно було з банку — на Богданову картку перерахували шість тисяч гривень. За ним прийшло ще одне повідомлення, від Ширяєва, в котрому було лише два слова: «Це аванс».

Богдан ошелешено дивився на повідомлення і в голову закралася одна підступна думка. Чи не купував його заможний бізнесмен таким чином?

— Розслабся, хлопче, — іронічно усміхнувся Богдан сам собі. — Будь-який роботодавець, так чи інакше, тебе купує.

Закінчивши зі сніданком, Богдан пішов до свого простенького Ланоса, що притулився поряд зі ще декількома автівками під багатоквартирним будинком, і сівши за кермо, попрямував на Шевченківські Пагорби, намагаючись спрогнозувати, що очікує його там.

Ширяєв стояв перед уламками розбитого дзеркала з відсутнім виразом обличчя: ні злості, ні ненависті там більше не було. Там взагалі більше не було жодних емоцій і це по-справжньому налякало Ярославу. Стискаючи пальці за спиною, вона уважно дивилася на батька, подумки благаючи його сказати хоча б щось. Тиша стала обтяжливою і Ярослава зробила крок до нього, торкаючись своєї оголеної ключиці, на відміну від обличчя, де був нанесений макіяж, там чітко виднівся поріз від дзеркального уламку.