Розділ 3

На стоянку офісу Ширяєва Богдан не приїхав, натомість близько сьомої вечора вже очікував під ворітьми Ярославу, намагаючись уявити собі, що його чекає далі. В голові майорів такий-сякий план дій, але Богдан не був впевнений, що то гарна ідея.

Коли пролунав дзвінок його телефону, заглиблений у невеселі думки, Богдан аж здригнувся. Телефонувала матір і він одразу прийняв виклик.

— Синку, привіт! Як у тебе справи? Не телефонуєш від ранку і я вже хвилююся, — через динамік долинув до нього рідний голос.

— Все добре. Пробач, закрутився тут, — всміхнувся Богдан.

— Отримав роботу? — поцікавилася вона.

— Так, щоправда не охоронцем, а водієм, та в принципі різниця не велика, — Богдан побачив як відчиняється хвіртка у Ширяєвих.

— У неділю приїдеш? Я наготую смачненького, — матір обережно притихла, очікуючи на відповідь.

— Не знаю, якщо відпустять. Тут все не так, як в тебе, — Богдан поглянув на Ярославу, котра повільно йшла до автомобілю. Мимоволі відмітив занадто вже коротку сукню та яскравий макіяж, але найбільше його увагу привернули її чорні туфлі на височенних тонких підборах. Богдан здивувався, як вона взагалі в них ноги ще не поламала. На щиколотці правої ноги зблиснув срібний ланцюжок, що теж не ковзнуло повз увагу Богдана.

— Юля з Павлом приїдуть, — у своїй манері почала обережно тиснути матір.

— Якщо зможу, то приїду неодмінно, — запевнив Богдан. — Гаразд, мені вже час.

Ярослава тим часом сіла на заднє сидіння і поправила сукню, що навіть колін не прикривала, та зацікавлено глянула Богдана. Він сховав телефон у кишеню свого бомбера та завів двигун.

— Подружка хвилюється? — уїдливо запитала Ярослава.

Богдан глянув у дзеркало заднього виду і у відповідь лише всміхнувся куточком пухких вуст. У Ярослави задзеленчав телефон і вона швидко прийняла виклик, а за мить вже осипала свого абонента прокляттями. Богдан лиш тихенько зітхнув, непомітно хитнувши головою.

— Ти що зовсім вже? — Ярослава пробурмотіла щось нечленороздільне, а тоді викрикнула. — Ну й гаразд! І без тебе повеселюся. Котися до дідька!

Жбурнувши телефоном в інший край сидіння, Ярослава сплела руки в замок і відвернула голову до вікна.

— Куди їдемо? — байдуже поцікавився Богдан.

— На набережну. В клуб «Біла Зірка», — Ярослава взяла сумочку та поправила макіяж, проводячи долонею по голлівудським локонам, що струменіли по плечах. — Знаєш такий?

— Ні, але зараз дізнаюся, — Богдан звернув у бік набережної, вправно викручуючи кермо.

Ярослава мовчки дивилася у вікно, час від часу поглядаючи на його руки з довгими музичними пальцями, котрі стискали кермо.

— Ось цей?! — Богдан пригальмував перед алеєю, котра вела до двохповерхового приміщення з дзеркальним фасадом, в якому відбивалися вогні вечірнього міста.

— Так, — Ярослава вийшла з автомобілю, але за мить відчинила пасажирські дверцята біля сидіння водія. — Ти мене не чекай. Їдь додому, а я… Якось дістануся.

— Не можу, бо я на роботі, — всміхнувся Богдан. — Більш того, мені наказано прослідкувати, щоб з вами все було нормально.

— Мені не шістнадцять і зі мною все буде добре. Якщо я сказала їдь, то їдь, — Ярослава знову починала злитися.

— Не можу, — повторив Богдан.

— Бачу, ти по-хорошому не хочеш? Гаразд, буде по-поганому. Скажу батькові, що ти до мене чіплявся, — злісно посміхнулася Ярослава.

— Не питання, але не думаю, що він вам повірить, — спокійно відповів Богдан.

— Він тебе геть не знає…

— Саме так, — обірвав її Богдан, — та він чудово знає вас.

— Ну й біс з тобою! — роздратовано вигукнула Ярослава, брязкаючи дверима. — Можеш сидіти тут хоч до ранку.

Богдан мовчки спостерігав за тим, як вона прямує до дверей клубу на диво граційно та впевнено, наче народилася з тими підборами.

Богдан встиг подивитися парочку фільмів на своєму телефоні, з’їсти перекус з відділу кулінарії найближчого супермаркету і навіть подрімати, а Ярослава й не збиралася повертатися. Йому набридло і Богдан знову розізлився на себе за те, що не відмовився від тієї дурної роботи. Проте він вже стільки всього запланував на майбутню платню, що тепер геть не хотів розлучатися з тими планами.

Глянувши на годинник, Богдан відмітив вже першу годину ночі. Сам він давно вже не гуляв до такої пори. Ті п’ятниці, коли вони з друзями виривалися з рутини й пропускали по кухлеві пива у найближчому барі, закінчувалися, ну, максимум о десятій.

— Цікаво, а вхід там платний? — Богдан вийшов з автомобілю та попрямував до нічного клубу задумуючись, чи немає там часом чогось на кшталт фейс-контролю.

В невеличкому вестибюлі помітив крихітну будку, в котрій сиділа миловидна дівчина з яскравою усмішкою.

— Привіт! — промовила вона.

— І вам, — Богдан роззирнувся в пошуках прайсу.

— Вхід п’ятсот гривень, — мовила. Його вираз обличчя краще будь-яких слів дав зрозуміти, що Богдан про те думає, але вона продовжувала мило всміхатися. — Зате перші три шоти у нас безкоштовні. Ви вперше у «Білій Зірці»?

— І думаю востаннє, — Богдан дістав купюру номіналом в п’ятсот гривень і простягнув їй у віконечко. — Я шукаю одну людину.

— Не будьте таким категоричним. Прошу, — вона простягнула Богданові тонкий, кислотно-жовтий резиновий браслет. — Гарного вечора!

Богдан кивнув, стискаючи браслет, та підійшов до металевої хвіртки, що дуже нагадувала вхід у метро.

— А браслетку я б радила одягнути. Про всяк випадок, — гукнула вона.

Богдан попрямував східцями вниз, звідки линули обривки музики. За мить перед ним відкрилося величезне приміщення, розфарбоване різнокольоровими неонами, котрі відбивалися на дзеркальних стінах. Якийсь англійський клубний трек був настільки гучним, що Богданові ледь не заклало вуха. Він примружив очі, намагаючись розгледіти Ярославу, але людей було багато, більшість звивалася у такт музиці і серед них Богдан бачив як мінімум зо п’ять блондинок. Простоявши так хвилини дві, нарешті його увагу привернув срібний ланцюжок, що виблискував на стрункій щиколотці своєї власниці. Богдан попрямував у натовп. Обережно пробираючись до Ярослави, зрозумів, що вушні перетинки лопнуть, якщо він не покине приміщення найближчими хвилинами.