Розділ 2

До того, щоб працювати особистим водієм якоїсь багатої панночки, Богдан не був готовий. Більше того, навіть не уявляв собі нічого подібного і як поводитися не здогадувався.

Коли вони вийшли з вестибюлю будівлі, де розташовувався офіс Ширяєва, Богдан розгубився не знаючи, котрий автомобіль має вести, на стоянці їх було зо шість, а Ширяєв навіть не вказав модель. Ярослава поглянула на нього, розуміючи, що коїться, але допомагати не поспішала. До Богдана дійшло, що за гра починається між ними.

— Котрим автомобілем я керую? — спокійно та привітно запитав він.

— А що, пан Ширяєв тобі не сказав? — солодко протягнула вона.

— Ні, не сказав, — відповів Богдан дивлячись на неї. — Буду дуже вдячний, якщо ви зробите це замість нього.

Хвилину Ярослава балансувала з чесною відповіддю і якоюсь насмішкою, але врешті-решт мовила:

— Наразі особистого автомобілю я не маю, тому, гадаю, він дав тобі ключі від он того чорного джипу.

— Дякую, — Богдан наблизився до джипу та клацнув на кнопку зняття сигналізації.

— На території офісу він ніколи не ставить її на сигналізацію, — байдуже кинула Ярослава, відкриваючи задні дверцята та вмощуючись на обтягнуте шкірою кольору слонової кістки сидіння. — Ти йдеш, чи галантно за мною двері зачиниш?

Богдан знову відчув всю дикість ситуації. Він не знав, чи справді мав зачиняти за нею дверцята автомобілю.

Ярослава з презирством глянула на нього і сама зачинила за собою дверцята.

Богдан сів за кермо, мимоволі втягуючи в себе аромат шкіри салону та відчуваючи приємну прохолоду керма. Автомобілі такого класу були для нього недосяжними:

— Куди ми їдемо?

— Звернеш за рогом на Ринкову, — байдуже відповіла Ярослава, копирсаючись у своєму телефоні.

Богдан глянув на неї у дзеркало заднього виду й зосередив погляд на дорозі.

Після мовчанки десь в хвилин десять, Ярослава вказала йому зупинитися біля приміщення з яскравою вивіскою «Шотландський Паб».

Богдан розумів, що у них вже не склалися теплі стосунки при першій зустрічі, але мусив поставити їй те питання:

— Це не схоже на дім. Сергій Дмитрович сказав відвести вас додому. Куди ви?

— То ти справді цуцик пана Ширяєва? — відкрито насміхаючись, питанням на питання відповіла Ярослава. — Я вже було подумала, що маєш таки клепку в голові. Помилилася!

— Така моя робота, — спокійно відповів Богдан. — Не хочу вилетіти з неї у перший же день.

Ярослава знову презирливо глянула на нього у дзеркало заднього виду:

— Не міг знайти собі щось краще? Скільки він тобі пообіцяв, щоб ти став його особистою нишпоркою?

— Нишпоркою? — Богдан напружився відчуваючи, що починає злитися. — Я ваш водій, панно, а не нишпорка, мені наказано відвести вас додому. Це на дім не схоже, хіба-що ви живете за барною стійкою.

— Ключове тут слово «мій». Ти мій водій і куди я тобі скажу, туди ти й поїдеш, — зарозуміло заявила Ярослава. — Я твоя господиня!

— Все вірно, але я маю маленьку поправочку. Платить мені Сергій Дмитрович, отже він мій роботодавець, і аж ніяк не господар. Це слово тут взагалі недоречне, — Богдан сам здивувався своїй витримці й спокійному голосу.

Ярослава ще хвилину дивилася на нього через все теж дзеркало заднього виду, а потім зрозуміла, що аргументів більше немає. Богдан теж мовчав вважаючи, що сказав все, що хотів.

Мовчки Ярослава, демонстративно вийшовши з автомобілю й грюкаючи дверима, попрямувала у паб не оглядаючись.

— Цього ще не вистачало, — Богдан опустив голову на кермо. Його охопило жагуче бажання послати к бісу зарозумілу панянку, разом з її не зовсім адекватним батечком, але перед очима виник аркуш паперу, де були цифри платні і Богдан зітхнув. Таку суму він не отримував навіть за декілька місяців роботи на складі. Певне Ширяєв знав, за що платить такі гроші.

— Ти як? — Єва сумно глянула на Ярославу, потягаючи свій трав’яний чай.

— Напитися хочу, — зітхнула Ярослава. — Вкотре вже. Це край, межа, конечний рубіж. Він мені водія знайшов. Мені — водія, розумієш?

— То може не так все й страшно? — обережно запитала Єва. — Може це означає, що він все ж купить тобі нову автівку?

— Чорта з два! — прошипіла Ярослава. — Він це зробив для того, щоб контролювати кожен мій крок, кожен подих.

— Вчора таки був перебір. Перша аварія, то таке. Ти просто невчасно пригальмувала і той придурок в’їхав тобі в зад, але вчора… Яро, я все думаю, а якби там були люди?! Зовсім недалеко ж автобусна зупинка…

— Ти за кого зараз взагалі? — Ярослава підвела на неї свій роздратований погляд.

— Я за те, що ми справді винні. Нам треба було просто викликати таксі і все, — обережно продовжила Єва.

— Ти що не розумієш, що я тепер кроку ступити сама не можу, бо в мене є водій! — Ярослава аж зуби зціпила.

— Яро, то водій, а не охоронець, котрий має бути з тобою двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, — відповіла Єва, а тоді засміялася. — А взагалі-то, подивися «Охоронця» з Х’юстон та Костнером у головних ролях. Може це тебе надихне.

— Мені більше подобається «Охоронець для дочки», — дивуючись собі, Ярослава теж всміхнулася.

— Це той старий польський фільм з Богуславом Ліндою? — вигнула фарбовані брови Єва.

— Розкішний, — мрійливо закотила очі Ярослава.

— А ти схожа на Сару, — продовжила сміятися Єва.

— Проте він не схожий на Леона, — відмахнулася Ярослава.

Єва допила свій чай:

— А як його звуть? Молодий? Симпатичний? Якщо так, з ним можна гарно розважитися.

— Не вірю жодному твоєму слову, — розсміялася Ярослава. — Ти ж така боягузка.

Єва весело стисла плечима.

— На вигляд років двадцять п’ять-тридцять, а як звуть не знаю, не питала, — Ярослава підвелася зі стільця. — Може поїдемо сьогодні в той нічний клуб на набережній? Кажуть, там весело.

— Ти хіба не під домашнім арештом? — перепитала Єва, теж встаючи.