7.2

Мені терміново потрібне було маскування. Тож, залишивши мерців та привидів марити казна-чим, я попрямувала до найстарішого на вигляд надгробка. Зітхнула, прощаючись із залишками весільного шику, зішкрябала з каменю товстий шар лишайника разом з землею, рішуче розтерла цю гидоту в долонях і безжально розмазала по обличчю.

Але цього було замало. Моя головна біда — яскрава, рожево-пурпурова шевелюра, яка в темряві хіба що не фосфоризувала. Завдяки їй мене і за три версти буде видно, якщо вітер раптом зірве каптур.

Погляд зачепився за мур неподалік, де пишними гронами звисала дика бузина, а під нею щулилися старі гриби-дощовики.

Я підскочила до куща, обірвала жменю перестиглих ягід, прихопила кілька грибів і все розчавила все просто в долонях. Бузина щедро дала сік, дощовики гидко чвакнули, перетворюючи все це на липку кашу.

Те, що треба!

— Прощавай, краса ненаглядна, — подумки схлипнула я й щедро втерла суміш у волосся: від коренів до кінчиків, не шкодуючи сил.

Ефект перевершив усі сподівання: мої розкішні пасма миттю злиплися в брудні бурульки темного кольору, наче я останні пів року ночувала під мостом. На найближчі кілька годин точно вистачить, а більшого мені й не треба.

Багнюкою я намалювала під очима темні кола, а вилиці притрусила сухим прахом із ритуальної чаші біля крипти. Потім піднесла її до обличчя й прискіпливо оглянула своє відображення.

За п'ять хвилин я перетворилася на щось середнє між болотяною марою та бродяжкою. Навіть рідна матір зараз шарахнулася б від такого дива! Якщо хтось і шукатиме дружину темного лорда, то на це опудало навіть не гляне.

Залишалося ще позбутися однієї дуже дорогої сімейної реліквії. Я покрутила шлюбну каблучку, яка досі не знімалася. Враховуючи, як поспішно лорд натягнув її мені на палець, марно сподіватися, що це просто прикраса.

— Усе, валізо, за мною!

Залишати міміка тут я не збиралася, хоч він і продався за щурячий хвіст. Компаньйон із нього, звісно, хижий і трохи придуркуватий, зате з зубами. А в моєму становищі це вже неабияка перевага.

Ми пірнули в зарості, лишаючи нежить сперечатися про бабусь і лютню. Дуже сподіваюся, міські лихварі не сплять: ночувати в плащі з родинного поховання не входило в мої плани від слова «зовсім».

Терен і не думав розступатися. Магії в мені лишилося хіба на те, щоб сумно згадати, що вона колись була, тож крізь зарості довелося продиратися по-простому. Гілки хапали за плащ, чіплялися за волосся й раз у раз норовили видряпати очі.

— Та скільки ж можна?! — просичала я, віддираючи чергову колючку від рукава.

За цвинтарний мур ми вибралися вже без особливої гідності, зате цілими. Далі пішли чагарники й підлісок. Місяць заливав стежку холодним світлом, і коли зелень раптово урвалася, я аж заклякла на місці.

Квітучих луків, які малювалися в моїх солодких мріях про втечу, попереду не було. Переді мною лежала пустка. Мертва глина, помережана глибокими тріщинами замість родючої землі, де-не-де стирчало гостре каміння, схоже на випнуті ребра якогось велетня. Кришталевий сад під замком, дивовижні рослини, які викликали у мене справжній захват, виявилися не вишуканою розкішшю, а звичайнісінькою позолоченою латкою на дірці від бублика. Красивою ширмою, що прикривала справжню магічну катастрофу.

Обабіч стежки стирчали жалюгідні обрубки дерев, де замість щедрого осіннього золота висіло лише сухе, почорніле лахміття, яке навіть язик не повертався назвати листям.

Чагарники, які в моєму рідному краї зараз вгиналися під стиглими ягодами, тут нагадували клубки заіржавілого дроту. Все тут пульсувало справжнім невгамовним голодом. Я, як магиня Життя, відчувала це виснаження майже фізично: наче хтось шкрябав іржавим цвяхом по склу просто в мене в голові.

Я зроду не бачила нічого подібного. Рослини можуть хворіти, сохнути від спеки чи в'янути від морозів — це природно, це життя. Але тут… тут несло застарілою, задушливою темною магією.

І яка холера тут усе випалила? Та хто взагалі цих некромантів розбере! Може, це наслідки якогось чергового невдалого ритуалу чи дурнуватого експерименту? Он мій вельмишановний батечко теж вічно як не лабораторію рознесе, так витворить якусь геніальну капость — наприклад, підсуне мені хижу зубату валізу під виглядом приданого.

У пам’яті миттєво спливло кисле обличчя сенешаля та його слова:

«Магія Стерлінгів має дивовижну здатність вкорінюватися навіть у випаленій землі, а нашому краєві… вкрай потрібне вкорінення».

— Оце так поворот… — видихнула я, оглядаючи цей безрадісний пейзаж. — То старий лис не брехав?

Їм справді не потрібна була просто дружина, а ходяче джерело відродження для цієї пустки. Схоже, цей шлюб виявився не просто забаганкою пихатого аристократа, а відчайдушною спробою врятувати цілий край. Невже Валладес, верховний некромант, наступив на горло власному гонору й повів під вінець провінціалку лише тому, що його землі повільно помирали?

У грудях зрадницьки ворухнулося щось неприємне, схоже на совість. Мені на мить стало настільки шкода цю понівечену землю, що запекло в очах: захотілося впасти навколішки, занурити пальці в глину і видихнути всю себе до останньої краплі, аби хоч трохи затягнути ці рани.