РОЗДІЛ 7

— Рип-рип, — висловилася колінна чашечка кістяка у латах.

Він неповоротко розвернувся, наче заіржавіли в нього не тільки обладунки, і рушив до нас, погрозливо здіймаючи надщерблений палаш.

От халепа! Цей не надто поспішав на нічні посиденьки…

Тієї ж миті до нього приєдналася ще двійка мерчиків: один із відламаною щелепою, а другий у стародавньому рогатому шоломі. Зграйка ж привидів зависла над могилами, покинувши гру з черепом.

— Ой матінко… — пробелькотіла я, відчуваючи, як шовкова спідня сорочка прилипає до крижаної від жаху… дупці.

Мімік раптом увійшов в роль бойового вовкодава. Забувши всі нещодавні мої настанови про конспірацію, валіза випустила лози, роззявила пащу на ширину плечей — не моїх, а точно лордівських — і оглушливо, люто видала:

— ГАВ-ХР-Р-Р! ВАФ!

А тоді рвонула вперед, намагаючись вчепитися кістяку просто в тазостегновий суглоб.

— Куди?! Стояти, дурна валізо! — заверещала я, викидаючи вперед руки.

З переляку магія Життя вирвалася з мене неконтрольованим зеленим водоспадом. Хвиля відрізала міміка від покійників, і…

У колінах кістяка миттю проріс соковитий дикий чебрець. Всі інші суглоби так щедро обплело мохом, що він заповз у щілини, огорнув кістки й одним махом вилікував… післяжиттєвий ревматизм.

У мерчика з відламаною щелепою просто в роті раптом розпустилася пишна біла лілія, а в прогнилому шоломі третього забуяли ніжні волошки.

А мене повело… Я похитнулася й опустила руки. Усередині знову стало порожньо, наче хтось одним махом вичерпав усе, що встигло накопичитися за дорогу.

Кістяк із палашем сторопіло завмер, а потім несміливо зігнув ногу.

Ні скрипу, ні хрускоту!

Скелет помацав коліно пальцями, розгублено глипнув на мене, поприсідав для вірності… і просто впустив палаш. Зброя гепнула об надгоробок з жалібним «дзень».

Мімік тим часом клацнув зубами об лати на його стегні. Лицар навіть не здригнувся, лишень нахилився й лагідно дав щиглика по замку валізи, наче по носі бульдога.

Мерчик з лілією в роті пошарудів у кишені й витяг засохлий щурячий хвостик та  сунув цей делікатес просто в роззявлену пащу мого багажу. Мімік чавкнув, закотив очиська й потерся об ноги кістяків. Мов усе життя провів на цьому цвинтарі! За їжу мене продав? От зубатий зрадник!

— Гарний хлопчик, — видав лицар.

А потім раптом глипнув на мої руки, і, схоже, помітив шлюбну каблучку…

За мить мерці синхронно гепнулися лобами в землю. Привиди ж, миттєво зорієнтувавшись, виструнчилися в шеренгу, приклали долоні до безтілесних грудей і схилили голови.

— Е-е-е… — шарахнулась я, не знаючи як реагувати і куди краще тікати.

— Вітаємо, міледі.

— Та годі вам, встаньте, — простукотіла зубами я, поспіхом ховаючи руки за спину. — Я взагалі-то тут проїздом… Пробігом, якщо точніше. Ой, ну досить!

Мерці нарешті встали. Я обхопила себе руками, але чергове тремтіння все одно пройшлося від плечей до п’ят.

Скелет у волошках клацнув щелепою й повернувся до своїх:

— Господиня… замерзне. Неподобство.

Мерці заметушилися й пошкутильгали до склепу. І мені б тікати, але мімік поскакав за ними, випрошуючи смаколик, а в мене ноги примерзли до землі, тож… За хвилину вони вже тягли звідти щось таке запилюжене, що я мимоволі відступила на крок.

— Фамільний… плащ,  — лицар вклонився, простягнувши мені знахідку. — Усього тисяча років… і три покоління… родинного поховання. Але гріє.

Ой матінко.

Я гидливо зморщила носа. Від нього тхнуло старою шерстю, пилом і… можливо, навіть усіма трьома поколіннями родинного поховання, але черговий порив крижаного вітру змусив мене відкинути умовності.

До біса гидливість!

Я схопила плащ, накинула на плечі й загорнулася в нього мало не до п’ят. Хай йому грець, а він виявився чудовим! Важкий, із густої непродувної шерсті, миттю відгородив мене від вітру, а глибочезний каптур сховав навіть кінчик носа.

— Дякую, хлопці, — видушила я, нарешті відчуваючи, як по тілу розливається рятівне тепло. — Слухайте, а де звідси можна тихо вислизнути в місто? Бажано в обхід головної брами, бо тамтешня охорона навряд чи оцінить мій вечірній променад.

Мерчик з лілією в роті вказав у бік зарослої терном дірки в кам'яному мурі:

— Таємний лаз для контрабандистів, — пояснив один з привидів, напівпрозорою рукою вказуючи напрямок. — Приведе міледі прямо на стежку  в передмістя.

— Чудово, — з полегшенням видихнула я, але воно було недовгим.

Щойно могильник очуняє й зрозуміє, що дружина втекла просто зі шлюбного ложа, оскаженіє так, що мало не здасться нікому. А потім кинеться по моїх слідах.

Я мимоволі озирнулася, хоч замку звідси і не було видно.

— Тільки ви ж мене його світлості з потрохами не здасте?

— Навіть під страхом… смерті… не видамо нашу господиню! — запевнили мерці й дружно загриміли кістками на знак рішучості.