6.3

Я приросла до трави, безпорадно підібгавши під себе ноги й слухаючи, як серце бамкає десь біля самих гланд. Мене трусило так, наче я щойно випила кухоль настоянки беладони натщесерце. Руки не слухалися, спідня сорочка не гріла, корсет усе ще намагався додушити мої нещасні легені, а в голові крутилася лише одна думка: я жива.

Я, трясця, не розмазалася по некромантській землі!

Але розслаблятися було ніколи. Я ж верещала під час польоту, мов різана свиня на ярмарку! І якщо в цьому клятому замку вартові мають бодай натяк на слух, то вже несуться сюди з факелами й собаками.

Чи з чим там бігають некроманти? З упирями на повідцях?!

— Так, Персі, зберися. План не змінився: біжимо й не озираємося, — пробурмотіла я, насилу зводячись на ноги.

Ноги, щоправда, мали на цей рахунок власну думку й уперто намагалися перетворитися на холодець. Зуби цокотіли так, що я всерйоз боялася відкусити собі язика.

Я пригнулася мало не до самої землі й пошкандибала в тінь найближчого кришталевого дерева. Позаду почулося дивне дріботіння. За мною бадьоро чимчикувала валіза! Тонкі пазуристі лапки спритно перебирали по доріжці, кришка була ледь прочинена, з пащі звисав язик, а очиська не зводили з мене погляду.

Ну чисто тобі пес, який щойно приніс хазяїну палицю й тепер чекає на шматок ковбаси. Тільки цей пес міг разом із ковбасою ненароком відкусити хазяїну руку.

— Та ти знущаєшся з мене, — зашипіла я на міміка, люто замахавши руками. — Ану пішов геть! Згинь! Вертайся в спальню, охороняй лорда!

Валіза на мить завмерла, ображено шморгнула, присіла на всі чотири лапки й вивалила язика ще на пів метра.

— Не дивись на мене так.

Мімік тихенько заскавучав. Ну чисто побитий цуцик. Якщо не рахувати двох рядів ікол у пащі та хрюкання, яке періодично в нього проривалося від надлишку почуттів.

Я закотила очі й одразу згадала матінку з її дратівливою звичкою робити точнісінько так само. От же ж. Ще цього бракувало — перетворитися на власну матір.

— Гаразд! — здалася я. — Але якщо через твоє клацання нас обох схоплять і повісять на замковій вежі, я особисто згодую тебе першій-ліпшій вогняній саламандрі. Зрозумів?

Мімік розуміюче клацнув замком, виструнчився… і раптом пригнувся до самої трави.

— От і домовилися. За мною. І тихо! Навшпиньках!

Я рушила вперед, і позаду одразу почулося старанне «тіп-тіп-тіп», а коли обернулася — мімік завмер, наче по команді. Ну й вишкіл!

Ось так ми і прокрадалися садом: я робила крок, і мімік дріботів слідом, кумедно підгортаючи під себе худенькі лапки. Я завмирала — валіза миттю втягувала язик, заплющувала баньки й усім своїм виглядом вдавала, що стояла тут споконвіку і взагалі нікуди не йшла.

На щастя, навколо панувала мертва тиша. Схоже, мій прощальний вереск вартові списали на традиційні розваги його світлості.

Сунутися до головної брами я навіть не думала. Надто добре пам’ятала слова сенешаля: після заходу сонця крізь зовнішню браму не проходить нічого живого. Тоді я вирішила, що дід просто згодовує мені казки, але перевіряти його слова на власній шкурі навіть крихітного бажання не виникло.

Тож ми продерлися крізь сад, де кришталеві гілки дзвеніли від найменшого подиху вітру, перемахнули через невисокий парапет і пірнули в ліс, що оточував маєток.

Під ногами чавкав мох, коріння так і лізло під ноги, а мої туфельки, створені явно для урочистого ковзання паркетом, а не для втечі від чоловіка, грузли в землі мало не на кожному кроці.

Зазвичай флора хоча б намагалася зі мною не сваритися. Але магічний резерв після всіх сьогоднішніх подвигів ледь дихав, а разом із ним кудись поділося й особливе ставлення. Тож зараз я отримувала від гілок, коріння й колючок на горіхи нарівні з усіма простими смертними.

Кущі чіплялися за тонку сорочку, гілки лізли в обличчя, а один особливо нахабний сучок мало не залишив мене без останніх решток пристойності.

— Ану відчепися! Мене сьогодні вже роздягали!

Я висмикнула сорочку й почалапала далі.

За спиною безтурботно дріботів мімік. Йому, звісно, було добре. Ні тобі корсета, ні підборів, ні відчуття холоду, голоду, страху… Ненавиджу підготовлених до життя істот.

Не знаю, скільки я бігла, остаточно втративши лік часу, аж поки дерева попереду раптом не розступилися.

— О, здається, просвіт… — радісно видихнула я й вивалилася на широку галявину.

Трясця!

Переді мною розкинувся велетенський старовинний цвинтар. Між склепами стирчали криві могильні плити, порослі сивим лишайником, а над землею клубочився блідий туман.

Та це було ще пів біди. Метрах у двадцяти від мене з розритої ями неспішно виколупувався кістяк у заіржавілих латах, поскрипуючи колінними чашечками. Трохи далі кілька напівпрозорих привидів перекидалися чиїмось черепом і реготали щоразу, коли той пролітав повз простягнуті руки. А центральною алеєю неквапливо походжали мерці із зеленими вогниками замість очей. Один навіть тримав під пахвою власну руку, як саквояж.

З дальнього кінця цвинтаря раптом долинув протяжний дзвін.