6.2

Варто було озирнутися, і в мене ледь очі з орбіт не повилазили.

З-під ліжка висунулася… паща.

Моя шкіряна, оббита міддю валіза роззявила кришку мало не на добрий метр! Замість звичної шовкової підкладки й мого приданого всередині виблискували два ряди моторошних білих зубів — гострих, наче кинджали, і щедро политих слиною. Із самої глибини на мене витріщалися дві великі жовті, абсолютно божевільні баньки з круглими зіницями, а через бортик звісився довгий товстий рожевий язик.

— Мімік?! — верескнула я на всю спальню.

Морок забирай, тільки цього мені не вистачало!

Міміки були рідкісними магічними тварюками, які вміли прикидатися звичайнісінькими речами. Скринями, шафами, дорожніми валізами — усім, біля чого нормальній людині й на думку не спаде перевіряти монструозність звичної речі. А потім ця «річ» відрощувала пащу, лапи й апетит і починала жерти все, до чого могла дотягнутися.

І мій татусь, схоже, вирішив, що кращого весільного подарунка для єдиної донечки годі й шукати.

— Тату, щоб тобі пусто було! Ти подарував мені на весілля хижого міміка?!

Валіза у відповідь радісно клацнула зубами.

А тоді з-під неї вискочили тонкі, схожі на курячі лапки, й ця паскуда рвонула просто до вікна. На півдорозі мімік наштовхнувся на натягнуту мотузку.

Хрум!

— Ей!

Зуби клацнули вдруге, і перегризений кінець майнув за підвіконням у темряву.

— Мотузка! Ах ти ж ненажеро!

Та було пізно. Мій старанно споруджений шлях до свободи вже летів кудись униз, а мімік, навіть не пригальмувавши, рвонув далі. Довгий язик метнувся вперед і мертвою хваткою вчепився в поділ моєї весільної сукні.

— Та відпусти ти, дурбецало! — заволала я.

Мімік глухо загарчав і смикнув поділ на себе. Я теж здаватися не збиралася, але сила в цього багажу виявилася кінською.

— Віддай! Це, між іншим, моя сукня!

Я вчепилася в тканину з усієї сили, мімік уперся своїми курячими лапами й потягнув у протилежний бік. Тоді-то мої ноги на підвіконні зрадницьки ковзнули…

— Ой-йой-йо-о-ой!

Я втратила рівновагу, змахнула руками й шубовснула спиною просто в ніч за вікном.

Серце вмить обірвалося, у вухах засвистів вітер, і я вже приготувалася прикрасити собою кришталевий сад його світлості…

Хрясь! Трісь!

Падіння раптово зупинилося з таким диким ривком, що з мене вибило весь дух.

Кринолін! Моє багатостраждальне весільне плаття виявилося ширшим за віконний отвір. Пишні спідниці разом зі сталевими обручами намертво застрягли в рамі!

І ось вам картина: темне зоряне небо, десь далеко внизу мерехтять чудернацькі квіти, а я… Я вишу догори дриґом уздовж замкової стіни. Руки безпорадно теліпаються в повітрі, над головою розчепірився пишний намет зі спідниць, а в кімнаті мімік усе ще з апетитом дожовує мою сукню.

І щось мені підказувало, що тканиною ця ненажера не обмежиться, якщо дотягнеться до чогось поживнішого.

— Прекрасно, — просипіла я, дивлячись на перевернуті вежі Морвейну. — Просто чудово. Втеча століття пройшла бездоганно.

Кров прилила до голови, перед очима затанцювали веселі кольорові зірочки, аж раптом десь у районі моїх затягнутих ребер пролунало зловісне, сухе: трі-і-ісь…

Один з обручів криноліну зігнувся під неприродним кутом, і я просіла вниз на добрих пів долоні.

— Ой-ой… — видихнула я, судомно загрібаючи руками повітря.

Мотузку зжерла ця зубата скотина, до підвіконня я не дотягувалася... Та щоб тобі!

Трісь-трісь!

— Схоже, ті перепілки явно були зайвими! Яка нечувана підлість з боку місцевої кухні!

У відповідь ще один шов розійшовся, холодок пройшовся прямо моїм задом. От зараз зовсім не смішно! Шви весільного шедевра почали лускати один за одним, і якщо я негайно щось не вигадаю, мій політ униз виявиться коротким, яскравим і гарантовано останнім у моїй біографії!

Я щосили заплющила очі, намагаючись дотягнутися магією до каміння під собою. Погана ідея, резерв був майже порожній, потрібен був час на відновлення. Але коли висиш догори дриґом, раптом починаєш дуже оптимістично оцінювати власні можливості.

«Ростіть, любі мої, ну ж бо, хоч якийсь плющик, хоч крихітний мох, хоч найзавалящийся корінець!»

Але у відповідь — глуха, мертва тиша. Клята стіна була відполірована мало не до дзеркального блиску. Жодної щілинки, жодної волосинки живого, за яку могла б зачепитися моя сила! А далеко внизу, дратуючи своєю недосяжністю, примарно мерехтів кришталевий сад. Падати туди не хотілося аж до крику.

З вікна долинуло обурене сопіння. Я мало не скрутила собі шию, намагаючись глянути вгору.

Мій зубатий «багаж», схоже, зовсім не збирався лишатися в теплій спальні. Мімік уже видерся на підвіконня, люто жуючи мою сукню, аж раптом вистрілив лозами, густо вкритими шипами, що зависли прямо перед моїм носом.