РОЗДІЛ 6

Я з полегшенням перевела подих… і раптом заклякла.

На безіменному пальці лівої руки хижо виблискував масивний золотий перстень із чорним каменем. Шлюбна каблучка! Вона сиділа настільки щільно, наче пустила коріння просто мені під шкіру, і пульсувала ледь відчутним жаром.

От же ж темна зараза! Він примудрився окільцювати мене поки зуби заговорював!

Я спробувала стягнути цю кляту залізяку, смикнула раз, удруге — дзуськи! Шкіру дере, а перстень тримається, як приварений.

— Гаразд, могильнику, один — один, — прошипіла я, люто зиркнувши в його бік. — Але з цим я розберуся пізніше.

Лорд Валладес точно не очікував такого фіналу шлюбної ночі з договірною дружиною. Але сам винен, що не обрав безправну овечку. Тож їжте, мілорде, не обляпайтесь. Ось такі ми, провінціалки: зубаті й непокірні.

Час було робити ноги, поки цей великий і жахливий володар пускав слину на килим.

План був простий і геніальний: тихо вислизнути в коридор, знайти чорний вихід або бодай якусь драбину для прислуги, і гайда на волю. Ну простіше простого. Що тут узагалі може піти не так?

Я впевнено натиснула на ручку. Двері легко піддалися, відкриваючи шпаринку завширшки у два пальці. Та варто було визирнути назовні, як я ледь не прикусила язика.

От же ж гадство!

У коридорі, недалеко від моїх покоїв, стояли двоє стражників у повному обладунку. На щастя, дивилися вони прямо перед собою і мене не помітили.

Раніше я охорони не помітила… Це могильник їх виставив?

Я безшумно причинила двері й притиснулася спиною до стіни. Погляд сам собою повернувся до клятого чоловіка. Точніше, до меча на його поясі.

А якщо…

«Ні, навіть не думай, Персі, — подумки дала я собі прочухана. — Ти магиня Життя, а не принцеса-воїн з ідеальними навичками володіння зброєю. Навіть якщо мені вдасться поцупити меч у некроманта, проти намуштрованих стражників я не вистою і хвилини. Зате весь замок на вуха підійму, і тоді вже точно — прощавай, свободо».

Нормальним шляхом, значить, мені не вийти. Ну чудово. Просто прекрасна гостинність некромантів!

Отже, лишалося тільки вікно. Я важко зітхнула, підійшла до нього й знову подивилася вниз.

Високо, темрява забирай! Без міцної мотузки я там хіба що гарний відбиток у землі залишу.

Я розвернулася у пошуках необхідного, і мій погляд сам собою вперся в тіло посеред покоїв. Лорд Валладес нерухомо лежав на спині, розкинувши дужі руки.

І тут у мені миттєво прокинулася та сама жіноча цікавість, яка, за переказами, колись занапастила перших магів.

Я ж так і не побачила його обличчя!

Некромант вирубаний, загрози не становить… Ну хто втримається від спокуси роздивитися власного законного чоловіка?

Я підкралася ближче, опустилася перед ним навколішки й простягнула тремтячі пальці до срібної маски. Намацала по боках дві крихітні застібки, натиснула — метал тихо клацнув і легко піддався.

Я обережно зняла маску й… завмерла, забувши, як дихати.

Оце так «могильник»…

Жодної мертвотної блідості, запалих щік чи бородавок. Переді мною лежав до біса, просто непристойно вродливий мужик.

Чіткі вилиці, прямий породистий ніс, густі темні брови й ледь помітна зухвала ямочка на підборідді, яку я вже бачила раніше. Кілька вугільно-чорних пасом вибилися з тугої коси й м’яко лягли на високе чоло. Навіть непритомний, він був майже до образливого гарний. Аристократичні риси, хижа шляхетність — усе в ньому було саме таким, на що мені зараз зовсім не варто було витріщатися.

— Ну треба ж… — прошепотіла я, розглядаючи це неподобство. — Зовсім не страшко.

Я похитала головою.

Зберися, Персі, давай! Цей могильник недороблений тебе ні в що не ставить. Ти йому потрібна лише як добриво для земель, які й без тебе чудово процвітають, тож… підбери слинки й перестань витріщатися. Хай красунчик, зате характер паскудний. А твоя матінка квіточку точно не для мілорда ростила, тож…

Але якось зовсім не по-людськи лишати цілого вищого лорда валятися на підлозі, мов старий лантух із картоплею. Усе-таки я його офіційна дружина. Треба ж проявити бодай краплю сімейної турботи!

До того ж мене гризла одна дуже неприємна думка.

Якби я підсипала порошок у вино, як планувала від початку, цей велетень гарантовано проспав би три дні й три ночі без задніх ніг. Але я просто дмухнула в нього чистим концентратом! Хтозна, скільки тепер триватиме сон цієї сплячої красуні? Може, він на рік у сплячку впав, а може, очуняє за годину?!

Втім, сам винен. Не треба було затискати келих вина для спраглої нареченої!

Першим ділом я одним махом зірвала кляту завісу й жбурнула її кудись під шафу. Все, вистачить із мене цієї гри!

— Гаразд, дорогий чоловіче, зараз влаштуємо тобі максимальний комфорт, — буркнула я й потягнулася до своєї сили, спрямувавши імпульс до різьблених стовпчиків ліжка.

За мить із деревини стрімко полізли лози. Поповзли килимом, дісталися лорда, обережно, але міцно обвили його з усіх боків, підняли з підлоги й перенесли на ліжко.