5.3

— Ви тремтите, міледі, — пролунав над самою моєю маківкою його низький голос, і від цієї безсовісної близькості тембр здався мені просто непристойно оксамитовим.

— Це від неземного захвату, мілорде, — крізь зуби видушила я. — Ці покої настільки затишні, що аж дух перехоплює. Хіба що кажанів на гардинах бракує для повної гармонії.

Валладес ледь схилив голову набік, пильно вивчаючи мене крізь вузькі прорізи маски, але руку з моєї талії так і не прибрав. Навпаки, він хіба що ледь помітно послабив хватку, з таким знущальним благородством, наче великодушно давав мені шанс спробувати втекти.

Я, звісно ж, навіть не смикнулася. Не тому, що в мене раптом відібрало мову чи заціпеніли коліна, просто треба було зберегти залишки гідності й не гепнутися носом у килим, перечепившись через поділ удруге за цей пекельний вечір.

— Мені чомусь казали, що ви сором’язлива провінційна квітка, — зауважив він із тихою, лінивою насмішкою.

— Вам безбожно збрехали, — миттєво відрізала я, розправляючи плечі. — Я радше польовий бур’ян. Причому найгіршого сорту.

— Я вже встиг це помітити.

От же гад!

Його рука неквапливо ковзнула до краю завіси, змушуючи моє серце зробити панічний кульбіт.

— Бур’яни, наскільки мені відомо з курсу ботаніки, надзвичайно живучі, — протягнув він, нахиляючись ближче.

— Особливо отруйні, — з найсолодшою інтонацією підказала я. — Деякі види ще й викликають дикий свербіж, спазми в шлунку та тривалу, практично невиліковну чоловічу неспроможність. Я б на вашому місці тримала руки при собі й не ризикувала репутацією роду.

— Це ви мені зараз погрожуєте, міледі? — поцікавився мій клятий чоловік.

— Що ви, яка погроза! Звичайна турбота про ваше здоров’я. Цілком безкоштовна, між іншим, тож цінуйте мою нечувану щедрість, поки я в доброму гуморі.

Замість того, щоб образитися чи відсахнутися, Валладес раптом хмикнув.

Ой-ой… Схоже, могильник не просто не злякався моїх страшилок — йому, бачте, стало щиро весело від мого зухвальства! А ось це вже було дуже поганою ознакою, бо коли некромантам стає весело, живим зазвичай саме час писати заповіт.

Лорд повільно поклав другу долоню мені на спину, між лопаток. І почав гладити. Неквапливо, впевнено, наче мав повне право. Я аж напружилася. Надто вже вправно це в нього виходило. Просто непристойно вправно…

Оце так ловелас! Справжній котяра! І скількох він уже отак гладив по спинці, перш ніж затягнути в ліжко? Може, в нього там ціла черга заспокоєних?

Раптом з боку ліжка долинуло тихе гарчання. Я мало не підстрибнула.

— Що це? — напружився некромант.

Ой ні. Тільки не зараз!

— Вітер, — випалила я.

— У кімнаті? — лорд подивився на зачинені вікна.

— У вас дуже старий замок.

Десь позаду мене ображено хрюкнуло. От зараза. Я кашлянула так голосно, що мало не подавилася власною слиною.

Що б татусь не запхав у ту кляту валізу — звірятко, хижу рослину чи черговий результат своїх ботанічних експериментів, — зараз воно обрало найгірший момент для пробудження.

— Міледі, ви певні, що почуваєтеся добре?

— А погане самопочуття дає відстрочку від консумації? — одразу вчепилася в лазівку я.

— Ні.

Паскудство!

— Ніколи в житті не почувалася краще, — невдоволено пробурчала я.

Його пальці палили навіть крізь корсет, змушуючи моє бідне серце калатати так шалено, наче воно намагалося пробити шлях крізь ребра.

Валладес неквапливо підніс руку до маски. Щось тихо клацнуло, і нижня пластина зсунулася, відкриваючи лише губи та чітке, породисте підборіддя з ледь помітною зухвалою ямочкою, тоді як решта обличчя так і залишилася надійно прикритою металом.

Ого. А намордник, виявляється, зручний.

Я ще не встигла як слід оцінити це видатне досягнення некромантської інженерії, як він схилився до мене, і… без зайвих прелюдій просто поцілував мене прямо в завісу. Його губи вперлися в тканину десь там, де за моїми дуже приблизними анатомічними розрахунками якраз мав знаходитися мій рот.

Кілька довгих, безглуздих секунд ми так і стояли посеред спальні, притиснуті одне до одного й намертво розділені завісою. З його боку вирвався тихий, хрипкий смішок, що приємною хвилею прокотився прямо по моїх ключицях.

— Я мала попередити, що ця броня непроникна для зазіхань?

— Дитячі витівки, міледі, — видав могильник, спритно підчепив край тканини, збираючись одним різким рухом здерти її догори. — Час нарешті поглянути на мій законний трофей.

— Не смійте! — пискнула я, відчайдушно вчепившись йому в передпліччя, бо всередині все стиснулося від справжнього жаху. Я ж узагалі поняття не мала, що з цим робити далі! — Це… це непристойно! Ви ж навіть не запитали, як мене звуть!

Лорд на мить завмер, наче щиро не розумів, чого мені від нього треба, а його вільна рука тим часом якось надто спритно перехопила мої пальці: