3.3

— Що це було? — запитав Езра.

— Що було? Де було? — гарячково заторохтіла я, щосили витягуючи пишні спідниці вперед, аби затулити валізу від очей сенешаля. — Нічого не було! Це мій шлунок. Я ж казала, мене нудить від ваших кривих порталів. Усередині все бурчить і вимагає справедливості!

Езра підозріло примружився, але за срібною горою моїх спідниць йому нічого не було видно. На відміну від мене. Я опустила очі, й мало не застогнала.

Валіза, наче навмисне, здригнулася на підтвердження моїх слів. Крізь замкову щілину вистромився тоненький зелений вусик, укритий дрібними шипами, і тут же вчепився в мій весільний поділ.

— Тату, заради всіх святих, що ти туди запхав?! — подумки заволала я, судомно заштовхуючи вусик п'ятою назад під кришку.

«Валіза тебе захистить», — згадалися батькові слова. Захистить?! Та ми з ним точно по-різному сприймали слово «захист».

— Ваш шлунок має дивний тембр, міледі. І від нього пахне концентратом дикої болотяної росички.

От же старий нюхач!

Його погляд неквапливо сповз до моїх спідниць. Я тут-таки розпушила їх іще ширше, остаточно поховавши валізу під шарами тканини.

— Чи не хочете ви повідомити мені про незадекларований магічний вантаж? Контрабанда заборонених живих форм на територію його світлості карається конфіскацією та довічним утриманням у вежі.

Я міцніше притиснула носком кришку, під якою щось дуже невчасно заворушилося.

— Це мої речі! — випалила я. — Спідні сорочки, панталони з начосом і фамільна пудра!

— І?

— І якщо ваш лорд настільки дріб’язковий, що боїться моїх панталонів, нехай особисто прийде й перевірить їх. Тільки попередьте його, що я дівчина нервова. Можу й шпилькою в око заїхати за порушення приватності.

Сенешаль кілька довгих секунд вивчав мене, а тоді несподівано усміхнувся. Не своєю звичною сухою насмішкою, а навіть цілком щиро. Схоже, панталони його добили.

— Його світлість неодмінно оцінить багатство вашого приданого, міледі, — вимовив він, відкидаючись на спинку сидіння. — Якщо, звісно, ваші панталони не прогризуть днище раніше, ніж ми доїдемо до маєтку вашого чоловіка.

Валіза під моїми ногами нарешті затихла, лише тихенько, і схоже, ображено засопіла.  

Я полегшено перевела подих. Ну добре. З татусевою скаженою рослинністю розберуся потім. Спершу треба було пережити знайомство з чоловіком.

У цей момент простір за вікнами востаннє здригнувся. Карета виринула з фіолетового туману порталу з глухим ударом, колеса нарешті торкнулися твердої поверхні, і хід став напрочуд плавним, наче ми котилися не по бруківці, а по товстому шару моху.

— Ми на місці, — сповістив Езра, акуратно закриваючи свою теку й ховаючи перо.

Я прилипла до вікна, крадькома відсунувши край завіси на пів пальця, аби нормально глянути, куди ж мене занесло.

Замість очікуваного цвинтаря, напівзруйнованого склепу чи похмурого болота з блукаючими вогниками переді мною відкрилося видовище, від якого щелепа відвисла.

Масивні арки брами обплітали химерні лози з глибоко-фіолетовими квітами, схожими на велетенські орхідеї. Між ними повільно розходилися важкі металеві стулки, викувані у формі сплетених драконячих крил. Карета пропливла крізь браму й покотила широкою алеєю просто до величного замку із білого, наче кістка, мармуру й димчастого базальту, який буквально потопав у… садах.

І яких садах!

Схили пагорбів укривав густий оксамитовий килим чорного й сріблястого моху, що м’яко фосфоресціював блакитним світлом. Замість звичних дубів уздовж широкої під’їзної алеї тягнулися стрункі алебастрові дерева з напівпрозорим кришталевим листям. Від легкого вітерцю воно тихо подзвонювало, мов тисячі крихітних дзвіночків.

Це було потойбічно та дивно, так. І приголомшливо, чорт забирай, красиво!

Моя внутрішня травниця застигла в побожному шоці, гарячково намагаючись класифікувати хоча б третину цієї ботанічної вакханалії.

Карета плавно зупинилася недалечко від широких парадних сходів маєтку, дверцята клацнули й повільно відчинилися самі собою. В салон увірвалося свіже прохолодне повітря.

Езра Колдвелл доволі легко, як на його поважний вік та кульгавість, зіскочив на кам’яні плити, струсив з одягу невидиму порошинку й обернувся до мене. Мій ніс, що досі стирчав зі шпарини між завісами, не залишився непоміченим. Але бити по руках цього разу він не став, технічно я нічого не порушила, ха-ха.

— Ви здивовані, міледі? — У голосі сенешаля вперше прозвучало щось схоже на гордість. — Люди надто часто вважають, що там, де панує смерть, життю немає місця.

— Хм-м…

Він ковзнув поглядом по садах.

— Насправді одне ніколи не існувало без іншого.

— Е-е…

А я вже приготувалася до склепів. Навіть трохи образливо.

Сенешаль виструнчився й простягнув мені руку.

— Ласкаво просимо до Морвейнського замку, міледі, — з бездоганним поклоном промовив він. — Його світлість уже чекає на звіт про шлюбний ритуал… і на свою дружину.

Друзі, дякую за активність! Ваші реакції на цю історію - гріють мені душу!