Розділ 23

В самому кабінеті, як не було дивно, грім не гримів, хоча сам вигляд Повелителя не обіцяв нічого приємного. Стиснувши в пряму лінію губи, ніби боявся, що з нього зараз вирвуться не лише блискавки, а й така лайка, котру дівчині краще було б не чути, якийсь час він пропікав Еоріс досить неоднозначним поглядом: це було щось середнє між бажанням її прибити і захватом.

Дівчина ще раз обережно обвела поглядом кабінет: тут не було до чого причепитись! Навіть їхній прискіпливий викладач з практичного дизайну залишився б задоволеним! Та й розкидані Фіері папери вона зібрала та акуратно склала на столі. Але… спрацювали інші закляття…

Штори злякано шаруділи, реагуючи на настрій господаря. Кицька на полиці шипіла й шкрябала кігтиками поліровану поверхню. А матіоли… скидали з себе пелюстки на стіл… від засмучення його настроєм також… Один нюанс: мабуть, через те, що колись це все ж була чорнильниця, кожна ніжна пелюсточка, долетівши до столу… оберталась чорнильною краплею! Ну, і плямою відповідно, варто було тільки впасти. От цього Еоріс не врахувала.

Закусивши губу, вона винувато блимнула на Повелителя:

– Я… приберу плями…

– Правда?! – він з натисканням провів пальцем по одній з фіолетових ляпок. – Якщо ви забули, – от його посмішкою дійсно можна було кого завгодно розмазати хоч по столу, хоч по стіні, – це чорнило не виводиться. Його неможливо підробити, змінити, стерти.

Еоріс злякано зглитнула й похолола: вона подумати не могла, що чорнило надумає себе проявити знов. І тепер стіл міг втратити весь свій шик, перетворившись на звичайний шкільний, котрий за свого життя й не таке бачив. Хоча, покосившись на нього, мала визнати, що плями його не те що зіпсували, а ще й додали дивного шарму, розплившись чарівним візерунком.

– А навіщо стирати? – опанувавши себе, знизала вона плечима. – Ваш стіл став ще цікавішим. Головне, не підставляйте руки під пелюстки: навряд чи вам потрібні милі орнаменти на долонях.  

– Яка турбота! – голос Повелителя підозріло забринів ще менш добрими нотками й на них миттю відреагувало… все…

Штори ледь не зірвались з кріплень; кицька на поличці мало скло на дверцятах не розбила, спробувавши перелякано вискочити; стіл аж підстрибнув, а… пелюстки з матіол просто всипали стіл… точніше, вкрили його чорнильними плямами повністю. Дякувати, хоч до паперів не долетіли, а то камерою було б не відбутись.

– Гері Каоранн… – стримуючи свій рик, ледве процідив Повелитель. Він навіть блискавки в очах утримав – лиш трохи потріскотіли, але від нього не відлетіли, – …поясніть мені, будь ласка, що тут відбувається?! – останнє слово він все ж гарикнув, і штори аж підскочили, скрутившись у дві трубочки, та так і залишились згорнутими вгорі. Кицька на поличці злетіла десь нижче, продовжуючи шипіти і, якщо не знати – хто – можна було подумати, що у шафі заперли змію. Ну, а стіл, здригнувшись, став насичено-фіолетовим.

І Еоріс прорвало:

– Що відбувається?! – гарикнула вже й вона, і одна зі штор, залишаючись таким собі сувоєм, почала бліднути, втрачаючи свій гарнющий синій колір. – Ваш кабінет показує вам, що відчувають ті, хто поруч з вами знаходиться! – Повелителю все ж довелось відсмикнути руки далі від столу, аби теж не пофарбуватись у фіолетовий колір. – Гадаєте, можна працювати в такій обстановці?! – кицька, тим часом, вже намагалась продерти дверцята шафки. – За одну-єдину помилку ви ладні загнобити людину! І це через вас я постійно потрапляю в неприємності! – після її крику штори зблідли вже обидві, а сама Еоріс розлючено розчахнула дверцята книжкової шафи і, вхопивши шиплячу фігурку кицьки, хотіла вже розгатити її об обсидіанову підлогу, але, глянувши в лазуритові очі, в яких, попри їхню неживість, стугонів страх, притисла спочатку до грудей, видихнула та повернула на полицю.

Захоплена своєю злістю, вона не помітила, як до неї наблизився Повелитель. Відчула, коли її волосся сколихнулось його зітханням:

– Цю фігурку подарувала мені мама, коли зникла моя… руда улюблениця – Бастері. Мені так сказали. Не хотіли засмучувати розповіддю про те, що вона померла від старості.

– А мене мої батьки взагалі нічим не засмучували, – Еоріс сміхотнула, але в її сміхові не було й краплі веселощів. – Вони просто викинули мене, щоб раптом не засмутити колись… – останні слова вона промовила вже крізь сльози, розвертаючись до дверей, щоб швиденько втекти, поки ніхто їх не побачив, проте не встигла.

Спіймавши її за плечі, Ґеал притягнув дівчину до себе, але дуже обережно, ніби боячись розкришити тендітну фігурку:

– Гері Каоранн. Давайте припинимо цю війну і почнемо нормально працювати, – він ще сам не розумів, що ворухнулось у нього всередині, але це щось хотіло обійняти дівчину значно сильніше. Можливо, після її слів про долю сироти, його колупнуло відчуття провини, і це відчуття вимагало від нього пожаліти дівчинку і, здається, не тільки пожаліти, але дослухатись далі він не став. – Просто з моєї шафи зник один цінний артефакт.

Еоріс здригнулась, сахаючись його:

– Я не брала ваші артефакти! Можете перевірити! Де він був? У цій шафі?

Вона потягнулась до дверцят, де вже встигла принишкнути котяча теракотова фігурка, й спробувала повернути все до попереднього вигляду. Повелитель кинувся до неї, сподіваючись перехопити її руку, але закляття встигло злетіти з дівочих пальців, проте, не встигнувши сформуватись повністю, і вдарилось об полиці, звідки раптом вилетіла куля з чорною імлою всередині. Від несподіванки Еоріс вхопила її, боячись, що та може розбитись. Пітьма, що вирвалась одразу ж за цим, оповила дівчину і зникла разом з нею, не встиг Ґеал і рукою змахнути, щоб спіймати свою невгамовну дизайнерку.

– Нііі… – простогнав він, закриваючи обличчя долонею. – Тільки не це!

Вітаю, любі читачі!

В Еоріс чергова пригода, а в мене черговий подарунок для вас: промо від моєї чудової колеги Олександри Метафор "Яйця колишнього дракона"