Розділ 20

– Аорія?! – Еоріс одразу впізнала голос.

Примара колишньої фаворитки колишнього Повелителя пролетіла крізь стіну та застигла навпроти плями тінеплісняви:

– Як цікаво, – дама зависла в повітрі, ніби сидячи, й підперла голову кулачком. – Повелитель шукає засоби боротьби з тінепліснявою, а та хто знищила єдину зброю проти неї – робить це помахом руки і мовчить.

– Якби я могла її нищити – ти б зараз бачила чисту стіну, – дівчина знизала плечима, ніби їй було абсолютно байдуже до цієї проблеми.

– А це інша тінепліснява – на неї ніщо не впливає, – злетівши вниз і крутнувшись довкола Еоріс, глузливо прохихотіла Аорія.

– А ти, я бачу, надто обізнана, – пронизливо втупилась в неї дівчина. – І не боїшся.

Примара відверто розреготалась:

– Кого й чого мені боятись?! Тебе?! – тицьнула вона в Еоріс своїм напівпрозорим пальцем, занурюючи його їй просто в плече. – Ти сама боїшся зізнатись у своїх здібностях. І вбити мене вже не вдасться – з цим постарались набагато раніше! То чим ти мені пригрозиш?

– Відправити в небуття? – дівчина згадала переляк примари, коли цим пригрозив їй Повелитель.

– Ти цього не вмієш! – зневажливо пирхнула колишня фаворитка, але на безпечну відстань відлетіла. – А Ґеал? – вона поморщилась, ніби їй і на нього чхати було. – Нехай спочатку спіймає. Тим більше, що ти все одно нічого вже не розповіси – до ранку від тебе тут не залишиться й сліду!

– Так це ти тінеплісняву до палацу притягнула?! – не одразу зреагувала на останні слова Еоріс, вихопивши з них спочатку інший сенс. 

– А ти ще дурніша, ніж я думала! – реготнувши наостанок, примара зникла, пролетівши знов крізь стіну назовні.

Тільки тепер до Еоріс дійшов і справжній сенс слів фаворитки: тінепліснява все ж зжирала людей, хоча раніше про це начебто ніхто не чув. Цілком могло бути, що зжирала саме ця – нова. От тільки приємніше від цього зовсім не ставало: тепер і поспати не вдасться. Якщо взагалі ще колись поспить… Хіба вже у світі вічного спокою…

– Еолере! – варіант був лиш один – догукатись до колишнього Повелителя, щоб він притягнув сюди Повелителя нинішнього. І нехай той нинішній погарчить на неї знов, але вона хоча б не зникне, поглинута ненажерливістю клятого грибка! От тільки на її поклик ніхто не з’явився… – Еолере!

А це вже було погано. Навіть, не просто погано – жахливо! І як їй звідси вибиратись? Були б двері – гатила б в них. Може, хоч якийсь наглядач з’явився. Гатити ж в стіну – марна праця. Тож, треба було вигадувати щось інше.

Бігаючи камерою, Еоріс згадувала все, що знала про ту кляту тінеплісняву. Її гальмувала й звичайна ожина, але не надовго. От тільки ожини під рукою не було. Магічно вплинути на неї могла лиш та незрозуміла сила, котру Еоріс й отримала. Але тепер вона не діяла! Чому?

Дівчина задерла голову й здивовано втупилась в стелю: магічна кулька, котру вона запустила на самому початку, просто зникла… Еоріс сформувала й підкинула ще одну: повисівши вгорі якийсь час, кулька почала блякнути й зменшуватись у розмірах… З чого б?!

І тут до неї дійшло: камера блокувала прояви магії! Інакше в ній не було сенсу: злочинці тікали б першої ж ночі. Залишали, мабуть, якийсь мінімум. То, може, й на тінеплісняву нічого не подіяло лиш тому, що в цих умовах магія не діяла? Тільки від цього усвідомлення легше не ставало: пліснява повзла далі, а протидіяти їй було нічим.

Еоріс втупилась в стіну навпроти. Антимагічне закляття мало бути вбудованим в неї. І як його зруйнувати? Вона торкнулась шорсткої поверхні і навіть відчула енергетичні потоки, котрі блокували її власні. Точніше, не давали їм вибратись зовні. Як і їй. Хоча… Згадалась чорнильниця, в якій вона всього лиш змінила зовнішній колір і додала візерунок, а та ще й квітами проросла! Зате зникло чорнило. Але… якби все було так просто, то дизайнерів би всі сахались! Проте… коли Еоріс змінювала щось, знаходячись у своєму капосному настрої, то зміни відбувались кардинальні! Залишилось лиш спробувати.

Дівчина поклала на стіну обидві руки й прикрила очі, уявляючи «радість» Повелителя, коли він побачить свою тюрму. Ну, а що? Не всі ж тут сидять за якусь провину: декого запхнули просто через свій противний характер! І вона точно мала на увазі не свій.

Якийсь час антимагія не давала їй змінити бодай щось: тільки на нещасному кухолі вийшло! З гидко засмальцьованого він став радісно персиковим у синю зірочку, і їй було байдуже, що за таке оформлення викладач дизайну вліпив би одиницю! Головне, намацати слабкі ланцюжки, через які вдалося б зламати кляте обмеження, й дожити до ранку!

Наступною пощастило переробити канапу: тепер в неї були різні́ бильця у вигляді ядуче-рожевої гусені, а сіра ковдра стала насичено-зеленого кольору і всіяна яскравими шляпками мухоморів. Роздивляючись всю цю «красу», Еоріс скривилась: у викладача і очі б витекли від такого дизайну. Зате він тримався і не зникав. А це означало, що десь вона таки змогла розімкнути антимагію.

Тепер треба було розправитись зі стінами. Дівчина озирнулась на тінеплісняву: паразитка спустилась нижче, а біля ґрат вже зяяла невелика дірка. Тобто її дія явно прискорилась в порівнянні з тією, яку досліджував Делмор. Або ж вона так пришвидшилась, тому що на неї дійсно не діяла ніяка магія? Значить… сама вона була немагічною?!

З цим відкриттям Еоріс вирішила розібратись потім – коли її звідси випустять нарешті! – а от стіни! Їй з ними просто бодатись хотілось від безвиході! Рогів лиш не вистачало – от коли пошкодуєш, що не народився суккубом… А це було ідеєю! І вона так нею захопилась, що не одразу збагнула, коли в неї все вийшло: малюнки ідеально лягли на стіни і тепер камера взагалі не скидалась на тюремну – скоріше, на божевільню в суміші з кімнатою для втіх в будинку розваг. Зате було яскраво і весело. Їй в усякому разі.

Розвернувшись до плісняви, Еоріс, попри втому, випустила з рук біле сяйво: не одразу, але воно все ж заструменіло і, хвилин за десять від паразитки не залишилось і сліду. Підтягнувши до тієї стіни стіл, дівчина спробувала дістатись до віконця й пустити в нього ще кілька сплесків магії, щоб знищити можливі залишки з зовнішнього боку.