Розділ 19

Прошмигнути до покоїв непоміченою не вдалось: не встигла вона ступити до холу, як її підхопило чорним вихором й доставило прямим сполученням до кабінету Повелителя, котрий просто одразу ж, як тільки імла розвіялась, втупився в неї таким розлюченим поглядом, що ним цілком можна було пропалити дві величезні дірки, оскільки на маленькі ця лють точно не тягнула:

– Вам коли було наказано повернутись до палацу?! – якщо таким голосом він кричав у свідомість Еолеру Другому, то колишній Повелитель точно не перебільшував – громихало та відлунювало від стелі так, ніби й справді перед жахливою зливою.

– Якби ваш управитель не займався дурнею і одразу ж відвіз мене до справжнього артефактора – я б всюди встигла вчасно! – як могла, стримувала своє обурення Еоріс, намагаючись надати своїм інтонаціям абсолютну миролюбність.

Хоча, судячи з виразу обличчя Повелителя, його ця абсолютність абсолютно не вразила:

– Я не питав про ваші обставини, гері Каоранн! – ляснув він по столу долонею так, що підстрибнула й нещасна чорнильниця з матіолами в ній. – Я спитав: коли ви мали повернутись?!

Схоже, його зараз цікавило буквоїдство – чітка відповідь на чітке питання. Тиранія в чистому вигляді! І терпіти її ще цілих два роки! А вони ж лише почались…

– До заходу зірки Еренілл, – ображено буркнула дівчина. Її навіть Делмор так не відчитував! Хоча йому точно було за що.

– А зараз в небі яка? – не вгамовувався Повелитель.

– Суарілл? – питально блимнула на нього Еоріс, почуваючись ученицею, що забула вивчити далеко не один урок.

– Так ви визирніть, – єхидно скривив губи Ґеал, – щоб я марнословом вам не здався, – він вже не кричав, але вкрадливість його тону здавалась ще більш лиховісною.

– А я вам вірю! – губи дівчини розпливлись наймилішою і найдобрішою усмішкою, яку тільки вона змогла спорудити на обличчі, хоча, останнім часом їй якось не щастило задобрювати подібним співрозмовників.

– Та невже?! – а от його посмішка точно задобрювати не збиралась – нею хіба прибити можна було. – І в що ж зі сказаного мною ви вірите? Я нічого не стверджував, – О! Це вже був принцип! Коли хотіли дістати людину – чіплялись до будь-якої дрібниці. – Я поставив питання.

Сердито пирхнувши, Еоріс наблизилась до вікна, але в небі сяяли лиш дрібні далекі зірочки – нічного світила видно не було. Зате поруч з’явився Фіері, котрий, ставши лапами на підвіконня, тицьнувся своїм вологим носом їй в щоку, радісно фиркнувши при цьому. Ну, хоч хтось їй радів! Потріпавши барса по загривку, дівчина повернулась до вже зовсім незадоволеного Повелителя:

– Зірки Суарілл в небі немає, – смішливо розвела вона руками, все ще наївно сподіваючись звести ситуацію до жарту.  

Але в очах Ґеала Арса жарти не спостерігались:

– Я б не був таким певним у вашому твердженні, – їдуче зазначив він. – Оскільки Суарілл в небі все ж є – повірте, вона більш відповідальна за деяких осіб. Просто в такий пізній час її можна побачити з іншого боку палацу.

– Тепер я можу вам повірити? – Еоріс чесно намагалась не надати своєму тону такої самої їдучості, хоча виходило посередньо.

– Гері Каоранн! – ледь не загарчавши, буквально вицідив з себе Повелитель. – Я підписав купу магічних угод, за якими несу відповідальність щодо вашої безпеки! І не лише перед вашою Академією, а й перед Радою Файнеалу! – знов зірвався він на крик. – Вам мало було неприємностей з інкубом?!

Ого! Делмор не казав їй, що аж так серйозно потурбувався про її безпеку – на рівні Ради їхнього світу! Тепер хоч трохи зрозуміло, чому цей Повелитель так на неї гарчав: мабуть, йому були обіцяні серйозні неприємності. А вона, дурна, ледь не подумала, що він дійсно її долею переймається.

– Ваша Темносте, – вже без усмішки, з абсолютно серйозним обличчям підійшла вона до столу й сперлась на нього долонями: – Зі мною нічого не сталось. Тим більше, що я перебувала під постійним наглядом вашого могутнього предка.

З-під її рук несподівано заструменіла магія, змінюючи колір столу з чорного дерева на блакитний під онікс з темними і світлими розводами та вкрапленнями, схожими на кварцитові. Зазвичай, блакитний колір мав би заспокоювати, якщо вірити лектору, котрий натхненно розповідав їм, як впливати на настрій людей, всього лиш оперуючи фарбами. Але Повелитель Маорґи ті лекції точно не слухав, тому, приємна блакить вплинула на нього геть інакше:

– Гері Каорааанн! – це вже був не грім – громи! Навіть Фіері віддав перевагу сховатись за шторою, почувши рокотання, що пронеслось кабінетом, мов ураган. – Що ви собі дозволяєте?!

– Намагаюсь трохи розфарбувати вашу нестерпну похмурість! – вже не стримуючись, гарикнула у відповідь Еоріс.

– Ви хоч знаєте, скільки років цьому столу?! – грюкіт кулаком знов змусив злякано підстрибнути нещасну колишню чорнильницю.

– Боюсь уявити! – зухвало склала на грудях руки дівчина. – Стільки ж – скільки і палацу? Як його ще деревоточець не сточив!

– За ним ще Еолер писав! – що мав довести цей аргумент Еоріс не зрозуміла.

– А ви мене винайняли, щоб я ваш палац оновила, чи дозволила йому розсипатись в порох, відправляючи його до царини примар?

– Розсипатись?! – спершись і собі на стола, погрозливо здійнявся над ним Повелитель. – Боюсь, він цього зробити не встигне – ви розваляєте його раніше!

– Ваш стіл – стоїть! – вже ляснула по ньому дівчина. – І, завдяки мені, простоїть ще не одне століття!

– Стіл… може, й стоятиме, – просто скреготав зубами Ґеал, – а от ви – сидітимете!

Черговий вихор завертів її – не встигла вона й рота розкрити, аби спитати, що малось на увазі – і викинув в якійсь камері, де не було нічого, окрім вузенької канапи, столика, до якого сиротливо тиснулась нещасна засмальцьована кружка з виглядом страшнішим, аніж ті, що були в таверні, і малееесенького віконечка під самою стелею, крізь яке якраз і зазирало нічне світило Суарілл.

Просто перед носом Еоріс з’явився вогнистий сувій і миттю розвернувся, демонструючи розмашистий почерк Повелителя: «Вам не завдано ніякої шкоди! Угоду не порушено!» – і підпис «Ґеал Арса». Теж розмашистий.