Розділ 18

Подружка вже нетерпляче пританцьовувала біля обраної таверни. Її чорне блискуче волосся, зібране у високого хвоста на потилиці, нервово підстрибувало з кожним наступним кроком, якими вона рахувала хвилини очікування. Висока й струнка, вона аж ніяк не нагадувала магічного кухаря, диплом якого отримала того ж дня, що й Еоріс, але відкупилась від розподільчого аукціону завдяки батькам: воліла сама собі знайти місце для роботи.

Помітивши нарешті подругу, котра вистрибнула з екіпажу і понеслась їй назустріч, підскочила на місці, але не зрушила, пропікаючи Еоріс сердитим поглядом очей кольору весняного листя, якому ще далеко до втрати яскравості. І, як тільки та наблизилась, рвучко притягнула в обійми, якщо це були вони, а не спроба придушити за спізнення:

– Я вже думала, що вросту тут самотнім кущем!

– Ти не схожа на кущ! – хихотнувши, цмокнула її в щоку Еоріс.

– От, коли б зітліло на мені все, залишивши нещасні кісточки голими голісінькими – цілком походила б! Самі гілочки й стирчали б, – пирхнула та, й потягнула її всередину. – Я чула, що це найкраща таверна в Тайґорі, хоча, з фасаду цього не скажеш.

Будівля дійсно була, як і все тут, сірою, пильною, непримітною. Якби не вивіска – зрозуміти, що перед ними найкращий заклад, де готують найсмачніші страви – навряд чи вдалося. Та й всередині красот не додалось: потемніле від часу та кіптяви дерево, яким було оздоблено залу, викликало, скоріше, бажання поплакати над його долею. Тьмяні світильники лиш довершували цей скорботний настрій, а столи, здавалось, дістались хазяїну ще з якихось доісторичних часів.

– Дайро! – тихенько смикнула за рукав подружку Еоріс. – Ти певна, що ця таверна вважається найкращою?

– Якщо йдеться про столицю Маорґи – так! – кивнула та, окидаючи занедбаний простір хижим поглядом. – Слухай! – коли вона повернулась обличчям до Еоріс, її очі сяяли так, наче вона відшукала найбільший скарб у своєму житті. – Якщо тут і готують так, як прибирають – то це ж просто знахідка!

– Ага! – мотнула головою Еоріс, з усіх сил намагаючись приховати практично відразу. – Для вашого декана! Як наочний приклад того, що хтось погано вчився. Уявляю, з яким розмахом він розніс би на лекції це неподобство в пух і прах!

– Ти не зрозуміла! – шикнула на неї Дайра. – Подумай сама: якщо це – найкраща таверна, то які ж гірші? Вловила думку?

– Ні! – спробувала позадкувати Еоріс, збагнувши куди хилить подружка. – Ні-ні! Я не розумію! Нічого! І взагалі – в мене контракт на два роки!

– Та я ж не прошу займатись цією таверною постійно! – підлабузницьки всміхнулась Дайра. – Трохи допоможеш.

– Ти збожеволіла?! – витріщилась на неї Еоріс. – Ми тут ще навіть замовлення не зробили, а ти вже план на роки вперед вибудувала! З чого ти взяла, що тебе хтось слухатиме? Я, он, намагаюсь привести до ладу палац, але таке враження, що нікому це не потрібно! Навіть тому ж Повелителю! А притягнув він мене сюди тільки для того, щоб покарати за ту кляту ожину!

– Гері щось будуть замовляти? – приємний чоловічий баритон за їхніми спинами висмикнув дівчат із суперечки.

Вони розвернулись одночасно. Над ними висився приємний плечистий брюнет років за тридцять. Його насичено сині очі, ніби запрошували до своїх глибин і, схоже, що ті глибини зміщались в бік Дайри, тому, Еоріс трохи відступила, ховаючись за спину подружки: вона це затіяла – хай розгрібає!

– О! – Дайра окинула чоловіка абсолютно безцеремонним поглядом, пробігшись очима з голови до ніг й назад і, судячи з того, як ті ж очі спалахнули з новою силою, вона впевнилась у своїй ідеї остаточно: – Я чула, що саме у вас неперевершено готують салнійські гриби під рувайським соусом.

– Ви вірно чули, – чи готував він неперевершено гриби – хтозна, а от те, що її подружку залюбки «приготував» би і точно під іншим соусом – Еоріс не мала жодного сумніву. – За десять хвилин все буде готово. А поки, – він кивнув якомусь молодому хлопчині, – вас проводять до столика.

Якою б «кращою» не вважалась ця таверна, але вільних столиків було забагато: чи то час невдалий, чи ж з інших причин. Помічник хазяїна провів дівчат до, мабуть, найкращого місця – біля вікна. От тільки враження від цього кращими не стали: магічний ліхтар світив просто на стіл, висвітлюючи найменшу плямочку і цього знущання Еоріс вже не витримала. Торкнувшись поверхні, вона пустила в неї трохи своєї магії, перетворюючи засмальцьовану стільницю на справжній витвір мистецтва.

Срібляста інкрустація лягла на неї елегантним візерунком й заграла відблисками тьмяних світлових куль, додаючи атмосфері в цьому місці трохи загадкової затишності. Сіру солянку дівчина розписала смарагдовими кольорами кількох відтінків, створюючи на ній мініпейзаж. А скляний графин з водою прикрасила об’ємним малюнком скляних же квітів, але виглядав він тепер, наче справжній дорогий кришталь.

Коли до них підбіг помічник з тацею, то ледь не впустив її, роззявивши рота. І, якби Дайра не вихоплювала в нього з рук тарілки, він би і їх всі поставив мимо, все ще витріщаючись на оновлення інтер’єру, як на щось ніколи не бачене. А хвилин за п’ять до них наблизився і сам хазяїн. От він рота не роззявляв. Навпаки, ще й похмурився:

– Милим гері не до вподоби моя таверна?

Помітивши, як Еоріс, наїжачившись, зібралась явно огризнутись, Дайра перехопила ініціативу до своїх рук:

– Що ви! Гере? – мило всміхаючись, поцікавилась його ім’ям.

– Вейнар Ньорс! – трохи пом’якшивши тон, відповів він, не спускаючи погляду з дівчини.

– Гере Ньорс! – підскочила та з місця й, ніби ненавмисне поклала свою витончену руку на згин його ліктя. – Моя подружка і в думках такого не мала! Просто ми нещодавно випустились з магічної Академії і з нас ідеї аж струменять! От і хочеться інколи втілити. Але це просто від надлишку емоцій! Ваша таверна – чудова! Тільки моя подружка полюбляє трохи більше світла – от і все! Але, – вона не давала йому навіть рота розкрити, хоча він намагався зробити це вже рази три, – якщо вам не до вподоби – вона це прибере зараз же! Або ж, воно саме зникне, коли підемо звідси.