Розділ 15

Цього разу Еоріс вирішила особисто простежити за придбанням деяких, особливо важливих артефактів, а, заразом і прогулятись вуличками столиці – Тайґору. За все своє життя вона ні разу не була в Маорґі, вважаючи цей світ надто похмурим, яким він, в принципі, і виявився. Але, інколи й похмурість бувала привабливою. До того ж, на магічний браслет прийшло повідомлення від подруги, котра зібралась її провідати й повеселити хоч трохи. Та для цього вона мала отримати дозвіл – робочий же час!

Зібравшись з духом, дуже неохоче дівчина рушила до кабінету Повелителя, де тепер її змусили очікувати своєї черги. Проте не встигли прочинитись двері, випускаючи з них когось з радників володаря Маорґи, як слідом за відвідувачем вилетів Фіері і, вчепившись зубами в полу піджака Еоріс, потягнув її в кабінет, на що вона лиш безнадійно розвела руками, ніби перепрошуючи в тих, хто стояв все ж першим.

Всередині на це видовище ошелешено витріщився вже Повелитель:

– Фіері! Що за поведінка?!

Невдоволено фиркнувши, барс відпустив тканину, але відходити від дівчини не збирався. Ще й демонстративно обвив її ноги своїм товстелезним хвостом.

– Та що тут відбувається?! – удаючи, що абсолютно не розуміє поведінки свого улюбленця, виходив з себе Ґеал.

– З ним! – тицьнувши в голову барса й непомітно почухавши його пальчиком між вухами, обурилась Еоріс: – Я не робила нічого!

– Завдяки вам, гері Каоранн, – сердито звівши брови на переніссі, Повелитель нервово постукав пальцем по столу, – Фіері вчора ледве не розніс мою спальню.    

– Її все одно переробляти треба, – знизавши плечима, дівчина скривилась, згадуючи повну відсутність смаку в оформленні тих покоїв.

– Але ж не розвалявши мій палац до фундаменту! – рикнув на неї чоловік й почув у відповідь також… рик… від барса… Схоже, що котик знайшов собі улюбленицю та ладний був захищати її навіть від свого хазяїна. – Ти щось сказав? – перевів на нього похмурий погляд Повелитель. Задерши голову, барс тицьнувся носом в руку дівчини, лизнув її долоню і замуркотів, проігнорувавши питання хазяїна, котрий почав відчутно дратуватись: – Ви прийшли обговорити план ремонту моїх покоїв? – ледь не крізь зуби процідив він, пропалюючи очима зрадника Фіері.

– Поки ще ні, – трохи занервувала Еоріс, побоюючись, що її можуть затримати на довше, ніж їй хотілось. – Але план я принесла, – зробивши крок, вона поклала перед ним кілька аркушів. – Проте зараз я хотіла б вирушити до міста та проконтролювати покупку потрібних артефактів, щоб нам знов не підсунули якийсь дешевий непотріб.

– Контролюйте, – повертаючись до своїх справ, буркнув Ґеал.

Дівчина навіть не сподівалась, що з нею погодяться так швидко й, окрилена, розвернулась до дверей, забувши про головне – подругу! Та образ Дайри так гучно гарикнув у неї в голові, що рука злякано відсмикнулась від дверної ручки, ніби ледь за змію не вхопилась:

– Ваша Темносте! – уявивши, як на неї накинулась би подружка, скрикнула Еоріс, злякавши і барса, і його хазяїна.

Смикнувшись, Повелитель невдоволено зиркнув на неї:

– Щось ще?

– Я можу… – виходячи з обставин, вона не надто вірила в його згоду на її прогулянку, але збиралась відстоювати своє право на хоч малесеньку свободу до останнього! – …трохи з подружкою… прогулятись?

– У вас з’явилась подружка?! – подив, що відобразився на чоловічому обличчі, був навіть образливим.

– Що значить – з’явилась?! – підтиснувши губи, пирхнула Еоріс. – Ми всі три роки навчання товаришували!

Обличчя Повелителя, здавалось, спохмурніло ще більше і надія на згоду почала смикатись, мало не агонізуючи і, коли дівчина вже розкрила рота, щоб заявити про свою все ж свободу, той гукнув свого предка:

– Еолере! Будеш супроводжувати, – припечатав обох наказом.

Може, іншим разом Еоріс і посперечалася б, але час йшов, а Дайра ненавиділа очікувати. Еолер з’явився миттєво і, почувши наказ, задоволено потер долоні та рвонув очікувати на неї зовні – просто крізь стіни.

– А ви, – все ще похмуро дивився на неї Повелитель, – маєте повернутись до того, як за небосхилом сховається Еренілл*.   

– Дякую! – радісно вискнувши, дівчина вилетіла за двері, поки їй не вигадали ще якесь обмеження.

Швидко переодягнувшись у зручний костюм, вона вилетіла на подвір’я перед палацом, де на неї вже чекали в екіпажі, візницею якого була дивна тінь, що правила такими ж тінями – тільки більшими за розміром. І, якщо та, що була за кучера, хоча б обрисами походила на людину, то ті, що були замість коней – форму постійно змінювали.

Еоріс чула про них: це були справжні жителі світу тіней Маорґи – д’маорґари. Як і їхній світ, вони не мали постійної форми, але дуже полюбляли її приймати, проте зафіксувати могли лиш в проявленому світі, тому і наймались працювати тут за магічну енергію, котру отримували зі спеціальних артефактів-накопичувачів, якими з ними розплачувались. А цей візниця полюбляв ще й яскраві кольори, і мінився зараз, як веселка!

Всівшись поруч з управителем, котрий, отримавши від Повелителя наганяй за негідну поведінку з новою робітницею, постійно тепер усміхався їй, намагаючись ледь не бажання вгадувати: і руку подав! І всістись допоміг! І в очі зазирав, розпитуючи про все – ледь не про те, як вона почувалась ще в пелюшках! Еоріс вже хотілось завити від такої надмірної до себе уваги, та на допомогу прийшов Еолер.

Просунувши голову крізь дах екіпажу, він раптом згадав, як рік тому ходив у гості до чарівних суккубочок і бачив там Вестора, на що той почав обурено відмахуватись. Зате від Еоріс відчепився, а скоро й зовсім замовк, ображено втупившись у віконце. От за це вона ладна була розцілувати цього балакучого предка Повелителя, але казати йому не збиралась, інакше, він точно знайшов би спосіб, аби втілити це в життя.

Екіпаж зупинився біля невеликої артефакторної, й дівчина, вийшовши з екіпажу, просто ахнула, побачивши її.