Розділ 13

Еоріс ще не встигла прокинутись, як її рука сама потяглась до подушки та пожбурила тою в когось, хто нахабно на неї дивився. А погляди вона відчувала завжди! Навіть сонною. Одночасно з цим прийшло усвідомлення, що спить вона в покоях Повелителя й дивитись на неї цілком міг він сам, а вона в розстібнутій майже до пояса сукні, ще й поділ міг цілком задертись – саме те, щоб на неї витріщатись…

– Як вам не соромно! – ледве опановуючи свого сонного язика, пробуркотіла вона, натягуючи ковдру ледь не на голову й намагаючись одночасно розплющити очі.

Одразу ж за цим почулось ображене фиркання, явно не схоже на голос Ґеала Арса, а потім і стримане хихотіння, дуже схоже на голос іншого Повелителя:

– А ти, я бачу, прудка! Вже й в ліжко мого нащадка застрибнула!

Полегшено видихнувши, Еоріс таки здійняла повіки: нахабний Еолер Другий просто взяв і зависнув над нею.

– Я вже питала: чи не соромно? – тицьнула в нього сердито пальцем дівчина. – Я в ліжку, між іншим!

– Це тобі має бути соромно, що ти в ньому одна! – реготнув дух та відлетів до барса, ображеного несправедливою спробою поцілити в нього подушкою, на яку він сумно поклав голову і спостерігав звідти за своєю кривдницею.

– Я взагалі тут випадково! – швидко застібуючи ґудзики, злетіла на підлогу Еоріс та кинулась до кицьки Повелителя: – Фіері, лапусенько! – присіла поруч, гладячи м’якеньке сріблясте хутро. – Це я в тебе через того нечему влучила?

Барс підняв морду й тицьнувся своїм вологим носом їй в щоку, гучно видихнувши при цьому.

– Малесенький! – потріпала його по загривку дівчина, цмокнувши в носа, за що той лизнув її в щоку. – Ображають всі! – барс щось жалісливо миркнув й потерся об неї своєю здоровецькою головою.

– Я ще такого не бачив! – ошелешено витріщився на нього Еолер. – Він же нікого, окрім Ґеала, до себе не підпускав ніколи!

– Як можна залишатись чужими після ночі, проведеної в одній спальні? – задерикувато хихотнувши, Еоріс підвелась, окинула зім’яту сукню невдоволеним поглядом та виправила це неподобство легким закляттям повітряного прасування. – Щось знайшов? – набувши серйозного вигляду, повернулась до привида.

– Що? – наче не зрозумівши питання, перепитав той, але одразу ж скинувся: – А! Ні! Жодного сліду!

– А ти точно шукав у палаці, а не на тих вулицях згод?! – погрозливо насунулась на нього дівчина.

Відлетівши від неї до дверей і, навіть пролетівши їх більше, ніж на половину так, що в спальні залишались лиш голова та плечі, Еолер обурився:

– Як і був там – то що? Я ж нічого не знайшов! А обнишпорив усе! Маю право і розслабитись! До мене в ліжко ніхто не застрибне вже – так хоч з суккубочками помилуюсь.

Яким би нахабним, чи насмішкуватим він не здавався, але їй було його шкода:

– Тобі… важко так жити? 

– Важко? – на обличчі Еолера застиг подив, ніби він ніколи не замислювався над цим. Або ж його ніхто не питав. – Я звик. Зате нікому нічого не винен, окрім… – його очі, сяйнувши зачаєними докорами сумління, потупились, – …Аорії. Тому вона й біситься досі, – на цих словах його ніби хто смикнув з того боку дверей і вони прочинились, являючи перед дівчиною хазяїна покоїв.

Окинувши її похмурим поглядом, він раптом скинув догори брову і навіть кліпнув з натяком на приголомшеність: його власний барс смачно лизнув руку Еоріс та демонстративно потерся об неї головою так, що її аж хитнуло від його демонстрації.

– Виспались? – удавши, що його не цікавить така поведінка улюбленця, звів він свої очі на дівчину.

– Так. Дякую! – задоволена тим, що хоч чимось змогла його подратувати, не роблячи при цьому нічого, всміхнулась вона.

– Управитель чекає на вас в коридорі. Він проведе вас до ваших покоїв. Після цього, – чоловік аж схилився до неї, – ви надасте нарешті мені свій план робіт та почнете щось робити лиш після його затвердження мною! Це – зрозуміло? – його тон не був погрозливим, але і на добрий не тягнув зовсім.

– Як скажете, Ваша Темносте! – чемно всміхнувшись, Еоріс обійшла його й рушила на вихід, та вже через крок здригнулась від окрику.

– Фіері, куди?!

Вона озирнулась: занісши лапу, барс так і завмер на місці. Ображено фиркнувши, він притиснув вуха та озирнувся на хазяїна.

– Ви ж самі наказали йому охороняти мене! – знайшла виправдання своєму охоронцю дівчина, на що той пестливо обвив її ногу своїм хвостом.

– Наказ. Скасовано, – відкарбувавши кожне слово, Повелитель так зиркнув на барса, що той, похнюплено опустивши хвоста, побрів до нього. – А ви можете йти, – кивнув Еоріс на вихід.  

Сердито підтиснувши губи, вона прокрокувала через передпокій і вискочила в коридор, де її вже більш люб’язно зустрів управитель. Таке враження, що він отримав роз’яснення щодо того – хто має право знущатись з нової робітниці, а хто – ні. Схоже було, що управитель таке право втратив, настільки сипав люб’язностями. Їй навіть покоївку виділили!

Після того як зі служницею вдалось розкласти всі свої речі по місцях, Еоріс відпустила дівчину й швиденько накидала план робіт там, де вона встигла вже хоч щось побачити, та відправилась з ним до кабінету Повелителя. На її подив, секретар пустив одразу ж.

Відклавши якісь папери, Ґеал Арса простягнув руку до дівчини:

– Ви так швидко впорались?

– Це не повний план, оскільки в мене ще не було можливості оцінити весь масштаб, але, гадаю, для початку непогано було б розпочати з холу, головних сходів і чорного ходу, – вона окинула Повелителя осудливим поглядом: – Особливо чорного ходу! Від нього стільки застійної енергії йде – жах!

– Я зрозумів, – невдоволено, чи то на неї, чи на озвучений факт, буркнувши, Ґеал розмашисто підписав план й повернув його Еоріс.

– І ви нічого не будете викреслювати?! – не кваплячись забирати аркуш, ошелешено дивилась на нього дівчина.

– Бажаєте переписати? – їдуче поцікавився він, одночасно тягнучись за пером.