Розділ 12

– Маєте рацію, гері Парвіс! – несподівано погодилась з економкою Еоріс. – Як можна економити при такому марнотратстві! – дівчина демонстративно спопелила на долоні аркуш і, дмухнувши на попіл, розвіяла його, після чого одразу ж потягнулась за новим листком й склала досить скромний список необхідного: – Прошу! Гадаю це вас влаштує.

Жінка пробіглась підозріливим поглядом по написаному, ще трохи почеркала, але з більшістю погодилась:

– Я рада, що ви вмієте мислити більш реалістично.

– Звісно, гері Парвіс, – губи Еоріс розтягнулись в такому солодкому посміху, що її ледь саму не знудило. – Я все розумію: в Повелителя фінансові труднощі.

– В Повелителя ніколи не буває фінансових труднощів! І велику роль в цьому грає моє вміння правильно розподіляти кошти! – сердито блимнула на неї економка.

– Жодного сумніву! – забравши в неї список, дівчина передала його управителю: – Будьте так ласкаві, забезпечити завтра мене всім вказаним тут.

– Раз гері Парвіс все погодила… – насмішкувато розвів руками чоловік, забираючи аркуш.

– Це, – тицьнула в папір економка, – розумні витрати.

– І економні! – хитро війнувши бровою, Еоріс скочила зі стільця й, відкланявшись з особливою заповзятістю, випурхнула за двері.

Шукати чи гукати Еолера вона не стала, добре запам’ятавши шлях від своїх покоїв, і рушила у зворотному напрямку все тим же занедбаним чорним ходом. Та не встигла вона підійнятись на свій поверх, як в коридорі згасло світло, а того, що линуло ззовні крізь малесенькі віконця сходів, було обмаль, щоб нормально бачити. І, як тільки Еоріс прочинила двері на поверх, намагаючись одночасно створити світлову кульку, вона наступила на щось м’яке.

Це м’яке смикнулось з-під її ноги, позбавляючи дівчину рівноваги; світлова кулька одразу ж перетворилась на блискавку й полетіла кудись в бік того м’якого; Еоріс скрикнула, а… володар того м’якого рявкнув. Майже слідом за цим стукнули двері й коридор залило червоним світлом.

– Фіері! Не чіпай! – тепер вже було точно зрозуміло, що другим рявкнув Повелитель. І видно також.

А от перший рявк… схоже, належав барсу. Еоріс з пересторогою позадкувала, сподіваючись, що ця велетенська кицька все ж дослухається команд свого володаря. На її щастя, барс, нервово смикнувши стражденним хвостом й ображено фиркаючи, потупцяв до хазяїна, що вискочив зі своїх покоїв в недбало накинутій на його атлетичні плечі сорочці – мабуть, хтось вже збирався спати.

– Гері Каоранн! – Повелитель наблизився до неї і тепер вона могла більш докладно роздивитись його напівоголені потужні груди, котрі надто нахабно притягували погляд, як вона не намагалась його відвести. – Що цього разу?!

Набравши повні груди повітря, Еоріс демонстративно витягла з кишені прописані їй правила перебування в палаці й почала нервово шукати щось, що стосується світла, але, не знайшовши, хижо вишкірилась на свого роботодавця:

– А тут не вказано, що в цілях економії світло вимикається в певний час, а я маю вкладатись в ці межі! – випалила вона на одному подиху.

Висмикнувши в неї з руки папірець, Ґеал Арса пробігся поглядом по рядках, відверто кривлячись, але скасовувати не став жодного пункту. Натомість, з незворушним виглядом – ледь повівши бровою – матеріалізував в руці перо й щось дописав:

– Тепер вказано! – повернув він їй аркуш.

– Як люб’язно! – зчепивши зуби, все ще намагалась всміхатись Еоріс. – Тільки подібні речі зазвичай сповіщають заздалегідь, а не тоді, коли комусь відтопчуть хвоста.

Знервовано мотнувши постраждалим хвостом й ображено фиркнувши, на останню ремарку відреагував лиш барс, як особа зацікавлена у сатисфакції.

– А ви могли б і поцікавитись в незнайомому для вас місці – яким чином маєте поводитись! – різко осадив її Повелитель.

– Тобто, мені й пересуватись тут заборонено?! – обурення дівчини дійшло вже до точки кипіння вулканічної лави й ладне було виплеснутись та спопелити все і всіх, хто трапляться на її шляху. Барса хіба пожаліла б, бо ж тваринка ні в чому не винна.

– В межах дозволеного, гері Каоранн, – обдавши її хижою посмішкою, хазяїн палацу рвучко розвернувся й попрямував до своїх покоїв, кинувши через плече: – Доброї ночі!

– І вам! – мало не гаркнула йому в спину Еоріс, тихо пробуркотівши на додаток: – Через хвоста не перечепитись.

Чи почув її останні слова Повелитель, вона так і не зрозуміла, але в той момент, коли він вже зачиняв двері, кинулась за ним, хапаючи за руку:

– Ваша Темносте! А де мені, пробачте, спати?! В кабінеті на голій підлозі?!

Застогнавши, Ґеал швидко роззирнувся, вхопив її за руку й затягнув до своїх покоїв. Еоріс навіть запротестувати не встигла. Притягнувши до не такого вже й великого й достатньо аскетичного ліжка (мабуть, економка і тут зекономила), він поставив свою боржницю перед фактом:

– В мене немає бажання поночі розбиратись ще й з цим, а мої нерви вже й так на межі! Тому, спатимете тут! А я, – миттю відреагував він на її ошелешено-обурений погляд, – у своєму кабінеті! – і, не очікуючи, що там вирветься з її миленьких вуст на це, вилетів геть, рикнувши лиш на свого барса: – Охороняти, Фіері!

Смикнувшись на звук захряснутих дверей, Еоріс тільки перезирнулась з кицькою:

– Ти це чув?

Барс ображено стукнув лапою по підлозі.

– От я теж такої думки: ні переодягнутись, ні помитись… – дівчина помітила двері до ще якогось приміщення: – Чи помитись пощастить? 

Але от цей момент барсу був абсолютно байдужий і він, ляснувши хвостом по нозі нічної гості хазяйських апартаментів, потрусив до дверей, під якими й вмостився… охороняти, якщо його заплющені очі свідчили саме про це. Махнувши на нього рукою, Еоріс таки сунула носа до невідомих дверей і, знайшовши за ними дійсно чарівну ванну, котру, судячи з усього, облаштовували до того, як в палаці з’явилась гері Парвіс – настільки відрізнялась вона оздобленням і шиком від спальні – нашвидку освіжилась і впала спати.