Розділ 9

Розлючена таким з нею поводженням, Еоріс вирішила на перший час обійтись лиш письмовим столом, стільцем і приладдям для того ж самого письма – на справжнє облаштування настрій поки не з’являвся. Але кімната була пустою. От просто цнотливо пустою! Та йти з цим до Повелителя дівчина не збиралась: його гримання й вихорів їй вистачило з надлишком! Скоріш за все, з цим варто було звернутись до управителя. Ще б знати, де його шукати.

Не встигла вона дійти до дверей, як просто на неї звалився Еолер… По щастю, він просто пролетів крізь неї, але налякати своєю несподіваною появою встиг. Вискнувши, Еоріс відстрибнула в бік й пожбурила в нього блискавкою, закляттю якої її колись навчив Делмор. Про всяк випадок.

Привида трохи перекосило й здійняло волосся дибки, але що йому могло вже нашкодити?! Почесавши потилицю, він пригладив свою шевелюру і злетів над підлогою:

– От за що?! – заломив руки, кружляючи довкола дівчини. – Один – жбурляє мене! Друга – в мене! А я ж з душею до всіх!

– О! Ні! – відмахнулась від нього, як від набридливої мухи Еоріс. – Одна вже лізла до мене з душею в моє тіло – мені вистачило!

– Та я ж не в тому сенсі, красунечко! – підлетівши ближче, спробував обійняти її за плечі Еолер, й вона навіть відчула деяку пружність повітря, що торкнулось її. – Просто допомогти хочу.

– Вже допоміг! – смикнула вона плечем, скидаючи з нього примарну руку.

– То було випадково! – бухнувся перед нею на коліна привид. – Каюсь! Більш ніколи й слова не бовкну, коли ти в процесі творення.

– Ловлю на слові! – Еоріс рушила до виходу. – А тепер проведи мене до управителя – я на підлозі працювати не збираюсь. Тільки, – вона озирнулась й тицьнула в Еолера пальцем, загрузнувши рукою всередині нього, – веди так, щоб я не зіткнулась з твоїм… нащадком!

Взявшись двома пальцями за її зап’ясток, колишній Повелитель пітьми, обережно знявся з її руки:

– Доставлю найкоротшим і найбезпечнішим шляхом! – з останнім словом він одразу ж зник, просочившись крізь двері.

Обіцянка дещо насторожила дівчину, але вибір в неї був неширокий: взагалі не було! Тому, вийшовши в коридор, вона рушила в той бік, куди люб’язно вказував обома руками Еолер. Проминувши у напівтемряві кілька дверей, вони вийшли на сходи, що тягнулись і вгору і вниз спіраллю.

– Нам сюди! – полетів вниз привид.

Те, що цими сходами практично не користувались, було зрозуміло з поганого освітлення, в якому не кожну сходинку ще й вдавалось розгледіти, і з товстого шару пилу в кожному закутку, котрий навіть темрява не могла сховати повністю. Зітхаючи від такого безладу і повної відсутності хоча б мінімального оздоблення, Еоріс подумки вже прикидала, що їй знадобиться і для цього занедбаного закутка.

Але в якийсь момент, її боковий зір зачепився за щось, що взагалі не відповідало цьому місцю. В принципі, воно нічому не відповідало, проте, нагадувало щось, що вона вже бачила, а підсвідомість змовницьки нашіптувала, що те бачене їй точно не подобалось.

Різко зупинившись, Еоріс озирнулась й нічого такого не помітила. На якусь мить, в неї навіть майнула радісна думка, що просто примарилось, але, як тільки погляд ковзнув трохи вище – до невеличкого віконця – як вся радість випарувалась, а на її місці забилась тривога. Біля самого скла, вздовж стіни повзла неприємна тінь. От тільки таку форму ніщо там давати не могло, а отже… це була тінепліснява…

Судячи з розміру і з того, що стіна залишалась ще відносно цілою, з’явилась ця зараза нещодавно. Еоріс не один день досліджувала цю бридоту разом з Делмором, випробовуючи на ній свої новоявлені здібності, щоб точно визначати її стан. Але за кілька днів тут буде затягнуто нею все вікно і пів стіни. І частини цього всього вже не буде – пліснява зжере повністю.

– Ого! – з-за її спини вилетів Еолер та піднявся на рівень віконця. – В палаці цієї зарази ніколи не було. Її взагалі в столиці не було! Треба Ґеалу сказати.

– Стій! – за звичкою, дівчина спробувала схопити свого провожатого за ногу (ну, до чого дотягнулась), але її рука пролетіла крізь нього. – Зажди! – тупнула вона, сердито роззираючись довкола і сподіваючись, що їх ніхто не бачить й не чує. – Не треба поки нікому нічого говорити.

– Ти збожеволіла?! – привид опустився нижче й завмер навпроти її обличчя. – Це, – тицьнув він пальцем за спину, – тінепліснява! Якщо ти не знала.

– Я знаю, але не треба так зразу летіти сповіщати про неї, – вона нервово кусала губу, роздумуючи над тим, що збиралась і сказати, і зробити. – Заприсягнись, що не розповіси про те, що побачиш.

– О, ні! Цього я тобі не обіцятиму! – пирхнувши, Еолер зібрався зникнути, але дівчина благально склала долоньки й ніжно всміхнулась.

– Еолерчику! Ну, давай ти розповіси, якщо ця зараза ще раз з’явиться!

– Можна подумати, ця десь зникне!

– Заприсягнись лиш на один раз і я все поясню! – вперто наполягала Еоріс, вкладаючи у свою усмішку весь свій шарм, який тільки могла вискребти з себе. Але, розуміючи, що з переконанням все погано, додала ще аргумент: – Якщо не зникне – підеш і розповіси.

– Зникне?! – очі Еолера збільшились й засяяли червоним вогнем – зовсім, як в його нащадка.

– Спочатку – присягни! – склавши руки на грудях, постукувала чобітком дівчина.

Колишній Повелитель теж склав руки на грудях та невдоволено буркнув:

– Гаразд! Тільки на цю пляму присягаюсь, що нікому й пари з вуст, якщо вона зникне!

Зітхнувши, Еоріс підвела руки й за мить з її пальців заструменіло біле сяйво, промені якого ніби самі знаходили тінеплісняву і, варто їм було торкнутись зараженої поверхні, як пляма під ними зникала. За кілька хвилин від тінеплісняви не залишилось і сліду.

Еолер ошелешено витріщався на чисту стіну. Підлетівши до віконця, він ледь не винюхував його, але, так нічого і не знайшовши, повернувся до дівчини:

– Це та ожина так на тебе подіяла?

– Так, – знічено кивнула вона, розвіюючи залишки магії. – І Делмор чесно намагався дослідити можливість створення нового засобу протидії цій гидоті, але нічого не вийшло. А мені треба було довчитись. Уявляєш, що почалося б, якби твій дорогоцінний нащадок дізнався про мою нову здібність? В мене й так з дитинством не склалось, щоб ще й юність зіпсувати.