Розділ 4

Як тільки марево розвіялось, Еоріс зрозуміла, що її закинуло до якогось вже зовсім забутого куточка чи то саду, чи парку. Але, після більш прискіпливого погляду на дерева, дівчина дійшла висновку, що це все ж сад, і не встигла вона розкрити рота, щоб досить голосно лайнутись на таке гадське з нею поводження, як просто перед носом з повітря виринув сувій та розвернувся. Аркуш кольору осіннього листя спалахнув рівними рядками речень, з яких сповіщалось, що з цього моменту гері Еоріс Каоранн стає до роботи в палаці Його Темності Повелителя пітьми Ґеала Арса, і першим її завданням є гармонізаційні роботи в саду.

– Я – не садівник! – гарикнула вона на нещасний папір, котрий миттю спалахнув і розвіявся попелом, а на його місці виникла нахабна фізіономія вже знайомої примари предка Повелителя.

– Гармонізація простору входила до дисциплін, що ти вивчала в Академії, – єхидно зазначив він.

– Та щоб тобі! – сахнулась від нього дівчина й, перечепившись через якусь гілляку, що валялась непоміченою в густій траві, мало не гепнулась, якби якась сила не підхопила її та не повернула до вертикального положення.

– І що ж такого ти можеш мені побажати, красунечко? – вкрадливо прошелестіло в неї над вухом.

Вже навіть не смикнулась:

– Щоб ти не плутався в мене під ногами? – сердито роззираючись довкола, спробувала відмахнутись від нього Еоріс.

– Фу, як грубо! – склавши руки на грудях, зависнув перед нею привид. – Ти навіть не уявляєш, які можуть бути плюси від дружби зі мною!

– Зате знаю, які матиму – від твоєї відсутності поруч, – оминувши його, оскільки проходити крізь примару дівчина вважала все ж невідповідним елементарним правилам етикету, вона спробувала подумки накидати хоча б приблизний план робіт. – Мене ніхто не лякатиме, – відсутнім голосом зазначила йому Еоріс, роздивляючись висохлий басейн, що колись, судячи з його зовнішнього оздоблення, був перлиною цього закутка.

– Мила моя! – привид зависнув з нею поруч, вирішивши, схоже, що лізти в очі теж грубувато. – Та ти вже звикла до мене, як до старого друга!

Перервана на цікавій думці, Еоріс зітхнула й повернулась до нього:

– От зі старим – цілком згодна, – хоча, попри всю свою примарність, старим він не виглядав. За життя цей Еолер явно був високим, м’язистим красенем, й помер молодим. – А з приводу друга – я б не поспішала… Еолер.

– Другий! – розплившись задоволеною посмішкою, нагадав той.

– Та хоч Десятий! – пирхнувши, дівчина відвернулась від нього, не надто сподіваючись, що він відчепиться, але – раптом!

– Ні-ні! Десятого точно не було! – ніяк не міг вгамуватись повелителів предок. – Останній був П’ятим й, оскільки всі Еолери загинули молодими, це ім’я визнали проклятим і більше ним моїх нащадків не нарікали.

– Еолере Другий! – цього разу Еоріс так рвучко повернулась до привида, що тепер сахнувся він. – Колишній Повелитель пітьми і нинішній Повелитель власної примарності! – рикнула вона, загрозливо тицяючи в нього вказівним пальцем, на якому відверто красувався перстень-артефакт з явною бойовою начинкою. – Мені працювати треба!

– Мммм… – аж застогнав від незрозумілого задоволення привид. – Як же ти схожа на мою фаворитку Аорію! Така ж руденька, й навіть імена співзвучні! – одразу ж прояснив він свою радість. – І характер – вогонь!

Тепер застогнала Еоріс: з почутого вона вичленила головне – цей привид від неї не відчепиться! І з цим треба було щось робити. Запхавши якомога далі свою роздратованість, дівчина натягнула на обличчя плаксивий вираз й благально склала руки:

– Послухай, – жалісливі нотки в її голосі мали б розчулити найчерствіше серце, – якщо я не виконаю цю роботу – мені подовжать терміни мого перебування тут… – ляпнула вона й одразу ж прикусила язика. Усвідомлення прийшло трохи спізнившись за хижим осміхом на напівпрозорій фізіономії привида – саме це його й влаштовувало! Ну, от їй тільки закоханої примари не вистачало!

– Красунечко! Тобі тут сподобається! – дзиґою крутнувся він довкола неї. – Повір мені!

– Що саме?! – ледь не зашипівши, стиснула вона кулаки. – Те, як твій нащадок буде на мене гримати й кидати своєю силою до найвіддаленіших кутів свого палацу?! Бо, як ти мені заважатимеш, то тільки це мені й світитиме! І, повір, – дівчина посунула на нього з таким виглядом, що він вирішив за краще – облетіти її й опинитись позаду на безпечній відстані, – мій настрій тоді, – крутнулась вона за ним, – тобі навряд чи сподобається!

– Та зрозумів я! – зметнувся над нею привид. – Але ж можна знайти компроміс.

Еоріс вже не знала чого їй хотілось більше: кричати, чи плакати. Тому, не знайшовши нічого кращого, вона вперлась лобом в гілку найближчого до неї дерева – крислатої абрикоси, й нервово захихотіла:

– Який? Будеш кожного разу руйнувати те, що я зробила, але після того, як роботу прийме Повелитель?

– А що? – злетів до неї стародавній Повелитель пітьми. – Це ідея! По факту – ти все зробила! А…

– А потім мене знов змусять все це переробляти! – гаркнула йому в обличчя дівчина. – Де компроміс?! Знаєшшш… Насолоджуйся тим, що маєш! Два роки для мене й так – каторга!

– Ну, гаразд! Гаразд! – запопадливо почав лопотіти привид. – Згоден – дурня! Не подумав. Але в мене є інший компроміс! – загадково підморгнувши, Еолер знов облетів довкола неї й зупинився навпроти, фактично ставши на землю, випрямившись у повний зріст та розправивши плечі: – Просто дозволь мені працювати разом з тобою. Ну, нудно ж в палаці! Навіть підглядати вже набридло!

Еоріс аж похлинулась повітрям:

– Що робити?! – в її долоні спонтанно спалахнуло полум’я й привида здуло наче вітром. – Тільки спробуй!

– Кажу ж – набридло, – долинуло десь здалеку. – Та не буду я! – одразу ж за цим почувся приглушений регіт: – Якщо ганяти від себе не будеш.

Вона вже хотіла пирхнути – що там може привид? – але згадала, як він не дав їй впасти й замислилась.