Розділ 3

Клянучи себе, що не пошукала чорний хід, де шансів зіткнутись з Повелителем пітьми першого ж дня – було мінімум, Еоріс поволі повернулась. За два роки з тієї горезвісної події, коли її (темрява зжери ту кляту формулу!) занесло до закритої оранжереї та ще й поставило просто поруч з рознещасним кущем – Ґеал Арса не змінився зовсім. Що й не було дивним, враховуючи той факт, що всі Повелителі пітьми жили довго і не старіли.

Ну, от цьому було всього якихось сто двадцять. За мірками Маорґи – ще й юний. На вигляд – не більше тридцяти. Високий, статечний, вузькі стегна, широкі плечі – лиш очі зламати об такого! Довге чорне волосся сяйнистим шовком спадало на спину, а в очах кольору перестиглої вишні подекуди зблискували то червоні, то золотаві іскорки. Витесане наче з того ж мармуру, але тілесного кольору, обличчя прикрашали – гордий хижий профіль й не менш хижа посмішка, що вигравала на вельми чуттєвих губах:

– Наша знаменита плодожерка! – він стояв за два кроки від неї, ковзаючи поглядом по стрункій дівочій фігурі, і в його очах іскорок явно побільшало.

Обуритись Еоріс не встигла, почувши, як за спиною пролунав вкрадливий голос, обдаючи її холодом й запахом відсирілого каменю:

– Ти не казав, що вона руденька.

Озирнувшись назад, дівчина скрикнула й відстрибнула від примари, котра парила в повітрі мало не впритул до неї. Її стрибка цілком вистачило на ті два кроки, що відділяли від неї Повелителя пітьми, й вона з розгону врізалась в його потужні груди, не залишивши тому вибору, окрім, як спіймати її у свої обійми.

– Кхм! Еолере! – насмішкувато кахикнувши, допоміг він дівчині прийняти стійке вертикальне положення. – Я просив тебе не лякати мою нову робітницю. Інакше, з її здібностями, замість оновленого палацу я отримаю руїну. Тобі, до речі, не буде де жити. Знайомтесь, – хазяїн палацу розвернув до нього обличчям Еоріс: – Еолер Другий! Мій стародавній предок, котрий загинув у магічному бою, а його тіло не було знайдено. З того часу вештається коридорами палацу. Безпечний для тих, хто не становить загрози для його нащадків.

Еоріс дуже хотілось з’ясувати критерії тих самих загроз, щоб раптом не підпасти під них, але в цей момент щось… чи хтось… лизнув її руку, й вона щиро сподівалась, що це не ще якась примара. Опустивши погляд вниз, дівчина заклякла: на неї дивились величезні блакитні очі величезного барса. Ледь посмикуючи товстим хвостом, він з цікавістю роздивлявся незнайомку і на примару не скидався жодною своєю плямою.

І знов вона вкарбувалась в груди Повелителя, на що той, поклавши руки їй на плечі, сутужно зітхнув:

– Дивно, що в моїй оранжереї вас нічого не злякало, гері Каоранн. Але нарешті настав час розплати, – його інтонації раптом набули ноток лячної зловісності, а з-під долонь несподівано заструменіла чорна імла, що химерним візерунком лягла на руки дівчини й за мить всоталась: – Це, щоб ви до нових неприємностей не втрапили. Як я зрозумів, ваше місцезнаходження варто контролювати дуже й дуже ретельно.

Від почутого Еоріс враз забула і про привида, і про барса! Різко крутнувшись, вона вивернулась з-під широких чоловічих долонь та відскочила, ледь не наступивши на хвоста звіринці, котра тільки й встигла ошелешено сховати його між лапами, невдоволено рикнувши.

– Ви! – розлючено стиснувши кулаки, дівчина струснула ними перед обличчям Повелителя. – Ви посміли поставити на мене мітку?!

– Обережніше, гері Каоранн! – інтонації чоловіка набули справжніх погрозливих ноток, і в куточках його темних очей заклубочилась чорна імла: – Не забувайте – з ким розмовляєте! Якщо мені буде потрібно, я взагалі поставлю на вас мітку, щоб ще й бачити – де ви і що робите! Навчіться стриманості! Або я сам вас їй навчу!

– Ваша Темносте! – обережно вклинився до розмови управитель. – Дозвольте, я поясню гері правила поведінки в палаці. Вона не з нашого світу, і…

– Правила ввічливості, Весторе, однакові у всіх світах! – гаркнув Повелитель, обриваючи несміливу спробу управителя врятувати від його гніву дівчину. – А ця особа, схоже, вирішила, що їй дозволено все! Так от, – він повернувся до неї, сяючи чорно-червоними вогниками своїх темно-вишневих очей, – я вас засмучу: далеко не все! – він змахнув рукою в бік управителя: – Гадаю, у вас є й інша робота! А в мене є зайва година, щоб власноруч просвітити нашу нову робітницю!

З-під ніг Еоріс вирвалась справжня пітьма й за якусь мить вкутала її по саму маківку. А, коли розвіялась, дівчина стояла посеред просторого кабінету, де за столом в масивному кріслі встиг гордовито розвалитись сам хазяїн палацу.

– Прошу! – кивнув він на стілець навпроти й простягнув руку за паперами з призначенням. – Ваші документи!

Сердито тицьнувши йому до рук згорток, Еоріс, згадуючи розмову з ректором, зло процідила:

– Наскільки мені відомо, ви не маєте права завдавати мені шкоди!  

Зламавши печать, Ґеал Арса пробігся поглядом по документах й криво всміхнувся:

– По-перше, шкоди вам завдано не було. Навпаки, мій контроль забезпечить вашу безпеку. По-друге, угода про шкоду набирає чинності з моменту початку вашої роботи в палаці, а, по факту, ви до неї поки не приступили. Тому, ще раз нагадую про ввічливість, якщо не хочете, щоб ваші два роки розтягнулись на безвік! А я цілком здатен вам це забезпечити, і ніякий ректор в цьому мені вже не завадить: ви більше не знаходитесь під його опікою, оскільки є повнолітньою і не є більше студенткою Академії, – він відклав документи й втупився у дівчину надто задоволеним поглядом: – То поговоримо нарешті як дорослі люди?

От тепер Еоріс відчула себе дійсно незахищеною, усвідомивши, що обриси широкої спини Делмора розтанули, мов туман з першими променями сонця, хоча, в цьому випадку, скоріше, в клубах чорної імли, канувши у пітьму. Судомно потягнувши повітря носом, вона окинула поглядом письмовий стіл Повелителя й поморщилась: з точки зору дизайнера – це було нагромадженням повної відсутності смаку! Все темне, блякле й без жодної родзинки! Захотілось додати. Тим більше, що для деяких речей їй не потрібні були артефакти – вистачало власних сил.