Краще померти.

— Давай прокидайся, — почула я голос Максима, коли почала приходити у свідомість. 

Відкрила очі і з жахом зрозуміла, що мене вклали у ванну на другому поверсі. Вони обмотали мої руки і ноги скотчем так, що я практично не могла рухатись. Добре, хоч рушник не зняли. 

Я не могла відповідати на слова Максима, бо рота мені запхнули кляп.

Максим нависав наді мною, а з-за нього на мене з цікавістю дивилися ще два амбали. 

— Даю тобі ще один шанс, красуню, — Максим торкнувся моєї щоки своєю величезною долонею і посміхнувся. — Скажи нам, де твій співучасник, і нам не доведеться робити нічого поганого. Зараз я вийму кляп і ти, як хороша дівчинка, розкажеш нам про нього, добре? — він потягнув руку до кляпа у роті і витягнув його. — Ну що, хто той хлопець? 

— З чого ти взяв, що я тобі щось скажу? — я посміхнулася. — Ти не зробиш мені нічого, Едік не дозволив би, я знаю. Він з тих, хто хоче все робити сам. Тобі ж хіба дозволено мене лякати, не більше.

— Дурна ти дівка, Анько, — з вдаваним співчуттям сказав він, знов затикаючи мій рот кляпом.

Після цього Макс взяв білосніжний рушник, поклав його в раковину і відкрив воду в крані, від чого рушник повністю змок.

Я не розуміла, до чого цей рушник і як він мав мене налякати, однак відчувала, що зараз щось трапиться. Амбали позаду Макса дивилися на нього насторожено і це також не додавало оптимізму.

А я не розуміла, чому вони не приставили мені пушку до скроні чи щось таке... Чому рушник?

— Максе, Едуард Дмітрійович же казав, що тіло шлюшки не має постраждати, — сказав один з них. 

— А вона і не постраждає, — Макс криво посміхнувся. — Жодного сліду не залишимо, — додав він. — Ну, окрім тих на руках і ногах, від скотчу. 

Серце забилося частіше. Ніби холоп Едіка і не робив нічого надто страшного... Не збирався виривати мені нігті чи бити, чи ще щось, але почуття тривоги від шуму стікаючої води не давало мені спокою. Вже подумала, що краще б пушку до скроні приставили. Так я хоча б зрозуміла, що це повний блеф і...

Коли я подумала про це, Максим закрив кран і повернувся до мене, після чого винув кляп з мого рота і поклав рушника на обличчя, повністю його закриваючи.

Темно і мокро, але не смертельно. І як це мало мене налякати? Не розумію... 

Що б він там собі не напридумував, я не відступлю. Максим не вб’є мене. Той амбал сказав, що Едік заборонив мене калічити, тому все що мені потрібно — це витерпіти їхні знущання. Воно не може мене вбити. Просто пам’ятати це і терпіти. Терпіти і все буде добре. 

Насправді, я навіть розслабилася, аж раптом відчула на обличчі воду і...

Я не могла зробити жодного вдиху. Почала пручатися, але й поворухнутися практично не могла... 

Я помру... Досить. 

Я не припиняла відчувати себе тонучою. Серце забилося частіше, хотілося знов втратити свідомість, як тоді, коли цей гад злегка придушив мене через мою спробу напасти на нього з уламком дзеркала.

Я помру... Я помру... Це все не має сенсу. Я...

Раптом вода перестала литися і з мене стягнули рушника.

Макс, вочевидь, задоволений моїм переляканим виглядом, усміхався в усі тридцять два.

— Ну що, красуню? Тепер скажеш нам де флешка? Вона ж у твого співучасника? Ми його поки що не розпізнали... Наші, авжеж, працюють, і рано чи пізно дізнаються, хто він, але з тобою б було швидше.

Я навіть не мала сил сперечетися. Серце билося часто. Треба було подихати на повні груди: це все, що турбувало мене в цю хвилину. 

— Мені подобається, коли твій брудний рот мовчить, — він знов криво посміхнувся. — Хоча, такому ротику б краще попрацювати з чимось іншим, чимось, з чим така шлюшка, як ти, точно вправно впорається... Але, на жаль, босу таке точно не сподобається. Тому просто мовчки кивни, якщо готова сказати нам де флешка і хто твій співучасник. 

Серце билося дуже часто, я відчувала, що ще трохи, і я знов втрачу свідомість. Тому я кивнула.

Цей ідіот зняв з мого обличчя рушник, і я нарешті зробила глибокий вдих та видих. Ще один, і ще один... 

— Ну, не мовчи, красуню, — він простягнув пальці до моїх губ, а я не стерпіла цього і вчепилася зубами у них так, ніби від цього залежало моє життя.

— Клята шльондра! — він смикнув руку і легко вивільнив свій палець з мого рота, після чого одразу ж дав мені ляпаса. — Не мовчи, бо помреш!

— Краще померти, — щиро сказала я, а він у цю мить знову накрив моє обличчя рушником.

Я правда думала, що краще померти тут і зараз, та тіло діяло ніби окремо від мозку і просто продовжувало пручатися, намагаючись вибратись з пастки, виходу з якої не було. 

Ні, я не хочу... Не хочу помирати... Я більше не хочу помирати... Не хочу... Досить... Досить... Я не хочу вмирати, не хочу вмирати, я... 

Вже коли відчувала, що думки плутались і я майже втрачаю свідомість, то знов чомусь подумала про Сергія. Нехай у голові все змішалося і всі відчуття притупилися, але...