Чітко за планом?

За пару кілометрів до окружної дороги я відчула себе вільною, тому піддала газу і поїхала швидше дозволеного. 

На цій трасі стояло обмеження дев’яносто. Якщо додати дозволені двадцять кілометрів похибки, то виходило, що максимально можна було їхати зі швидкістю сто десять кілометрів на годину. Але сто десять для мене — швидкість черепахи, не більше.

Але з ланосу і так не вижмеш двісті кілометрів, бо ще розвалиться нафіг. Тому я їхала офіційно заявлену виробниками максималочку, тобто сто сімдесят.

Намагалася зосередитися на швидкості, насолодитися нею і не думати ні про що інше. Однак, у голову одна за одною лізли думки про Сергія, я переживала за нього. По-перше, тому що він був поранений. Авжеж, рана ніби була в порядку, я ж дивилася на неї, але все одно... Йому треба її обробляти і, крім того, поберегти себе, щоб все загоїлось.

А ще, можливо, мені не треба було забирати пістолет. Якщо нагрянуть копи, то... Чорт, красти машину з сусіднього від готелю провулку було не найкращою ідеєю. Але в той момент я взагалі не думала про це... Мені просто хотілось поїхати раніше, ніж він прокинеться. 

Я поглянула на дорогу і побачила попереду пост партульної служби. Це було небезпечно... По-перше, вони можуть пробити номери Ланоса, і, якщо його власник вже заявив про угон, то мені кінець. Крім того, їх вже могли орієнтувати на нас з Сергієм, то в мене можуть бути проблеми. 

Авжеж, я мала підробний паспорт, бо ж свою вендету я планувала заздалегідь. Це було одне з двох моїх грошових вкладень. Другим була покупка останнього айфону, але не заради понтів чи чогось такого, а заради встановлення на нього ПЗ, яке дозволяло мені зламувати сучасні тачки. Але, авжеж, ланос айфону був не по зубах...

Я повільно їхала повз тачку копів і посміхалася в усі тридцять два. Патрульні мене не зупинили... Добре, що від моменту угону пройшло так мало часу і власник цієї тачки навряд встиг заявити про те, що його машину угнали. І, якщо мені пощастить, то він не заявить про це ще хоча б пару годин. 

Коли доїду до одного з будинків, то пошукаю копії контрактів і будь-які інші документи, бо ж ніколи не знаєш, що стане в нагоді. Хоча, навряд Едік залишив би на тій «дачі» щось цінне. Однак копії могли бути... Саме через них я зможу довести своїм потенційним замовникам, що маю доступ до його документації. Так я змушу їх повірити в те, що маю дещо цікавіше, те, за що їм доведеться виплатити нам з Сергієм кругленьку сумму. Не хотілось би одразу показувати козирі. Але якщо не знайду нічого гідного, то просто передивлюсь флешку і оберу, на що підчепити потенційних покупців.

У тому будинку я була всього два рази і обидва — вночі, тож навіть не знала, скільки ж там насправді кімнат.

Єдине, що я пам’ятала з останнього візиту, це те, що там не було охорони, але була сигналізація. Так, з тією сигналкою буде трохи складніше, ніж з машинними, але я впораюсь. Я мушу впоратись. 

Я стиснула кермо трохи сильніше і нарешті повернула до необхідного провулку.

Навколо не було ані камер, ані чогось подібного, хоча цей райончик приватних будиночків був елітним. Все тому, що власники цих будинків поголівно — депутати та міські чиновники. 

Та й не боялися вони... Хто ж у здоровому глузді прийде в кубло цих зміюк і намагатиметься щось вчудити? 

Насправді, я обрала це місце тому, що тут мене вже точно не будуть шукати, та й просто вислідити мене мало вірогідно. Єдиний пристрій, що я маю з GPS — мій мобільний. Але я купувала його зовсім нещодавно і без Едіка, він цей телефон навіть в очі не бачив. Тому його шавки мій мобільний точно не запеленгують. 

Я під’їхала до будинку і зупинила машину перед воротами.

Треба було діяти швидко і впевнено. Авжеж, цього разу ключа в кишені не знайшлося, а лізти через огорожу, коли навколо будинку було ще десяток таких самих, було ризиковано. 

Я дістала з сумочки дві шпильки і підійшла до хвіртки.

Всунула краєчок першої шпильки в замкову щілину, зігнула його, потім зігнула другий вільний кінець шпильки в кільце, щоб надати їй форми ключа. 

Потім я взяла другу шпильку, яка заздалегідь була загнута мною під кутом близько ста градусів. Ця шпилька мала грати роль важеля. 

Я всунула «важіль» у нижню половину замкової щілини, намагаючись просунути його якомога глибше і притискаючи до нижнього краю щілини. Потім я злегка повернула його.

Після цього я вставила відмичку загнутим кінцем вгору і почала поступово підіймати штифти в замку, паралельно просуваючи вперед важіль — першу частину відмички, яка вже була в щілині. Поступово я підняла всі штифти і почула характерне клацання: замок відкрився.

Я усміхнулася, натиснула на ручку хвіртки і та легко відкрилися.

Передній двір був не на сигналізації (це, до речі, популярна практика), тому я мала спокійно пройти до головного входу, а потім за допомогою телефона перехопити  сигналку і відключити її. Авжеж, головний замок у нього крутий, але додуматися поставити щось подібне і на дверях, що вели з будинку на задній двір, на щастя, клепки не вистачило. Тому після відключення сигналізації я збиралася піти на задній двір і пробратися до будинка вже через ті двері, використовуючи такий самий метод з відмичкою, як і на хвіртці.

На диво, все пройшло чітко за планом, і вже за сім хвилин  я опинилася в будинку. На вулиці вже майже посвітлішало. Я раділа, що фіранки залишили закритими і ззовні мене ніяк не мали побачити. Всередині цього будинку також не було камер: занадто небезпечно якщо щось таки трапиться.