Розчарування, гнів та віра в людей.

Я прокинувся вранці, відчуваючи сонячні промені на обличчі. Хотілося ще трохи поспати, однак рана нагадувала про себе ниттям. Щоб розрухатися, я піднявся і почав розглядати кімнату. Мимовільно у голову прокрадалися тривожні думки. Щось навколо викликало у мене підсвідомі побоювання.

— Ні! — сказав я вголос. — Вона не могла так вчинити.

Я піднявся, намагаючись знайти її. Не хотілося черговий раз втратити віру в людей. Однак побачене навколо підтверджувало найгірші очікування.

— Ти у ванній? — крикнув я, переборюючи наростаючий гнів.

Ніхто не відповів і не міг відповісти на моє запитання. Я кинувся вперед до батареї, на якій висіли речі. Мої залишилися на тому ж самому місці, однак її сукня зникла. Цього не могло бути. Навіщо вона зробила це таким способом?

— Краще б це виявилося жартом! Я не хочу по тобі стріляти…

Я знову заговорив сам до себе. Останні слова викликали у мене більше тривоги. Захотілося негайно знайти пістолет та флешку з інформацією. Одразу я перевернув клятий стілець, на якому лежала аптечка. Речі розлетілися вздовж підлоги, але мені все одно не вдавалося виявити вкрадену флешку та пістолет.

Всі сумніви одразу відпали. Я присів під стіною і схопився руками за голову. З такого положення мені вдалося помітити ключ, який лежав за кілька сантиметрів від дверей. Вона втекла і залишила мене з голим…

Не бажаючи трощити все та привертати до себе увагу, я піднявся і пішов у ванну. Гнів приховував навіть біль. Мені вдалося забути про рану, оскільки в думках крутилися тільки бажання спіймати її та розплатитися за зраду.

— Розвела, як хлопчика! — я дивився в дзеркало і хотів вдарити.

Впустивши холодної води, я опустив голову та дозволив собі відійти від гніву та спробувати заспокоїтися. Одразу згадався жарт одного друга, який у таких випадках постійно повторював: «Коли я нервуюся, мій тато занурює мене головою у холодну водичку!».

— Підстилка бандитська. Наговорила мені про дитину, лягла під мене. І все тільки для того щоб викрасти флешку та заробити брудних грошей…

Я сварив її, хоча чудово розумів, що не винен ніхто крім мене. Довіра у житті мені ніколи не допомагала, тоді чому ж я наважився повірити їй. Може, хоч раз за весь час хотілося впустити у душу когось справжнього. Однак вона виявилася такою ж фальшивою, як її колишній власник – паршивий покидьок.

— Сам винен! — кричав я до дзеркала. — Ти знав, що вона втече і заснув! Не треба було спати з нею! Не впускай у своє життя злодіїв і вони не вкрадуть.

Я схопив пальцями за рану і натиснув. З неї одразу полилася кров. Біль нагадав про реальність, яка була повною зрадників та поганих брехунів. Кожен навколо дивився на мене з бажанням обікрасти, втекти, наплювати у душу. Як я міг повірити жінці, що жила з клятим Едуардом, злодієм та вбивцею.

Катуючи себе гнівом, я ледве не пропустив фатальний момент. Поки мої крики непокоїли сусідів у іншому номері, мене вже планомірно оточували колишні колеги. Як виявилося потім, вона не просто втекла, а й викрала машину на стоянці поруч. А власники готелю одразу допомогли вийти на номер, у якому ночувала злодійка перед тим як піти на крадіжку. Номер, де досипав її спільник. Анна не просто втекла – вона не пропустила нагоду підставити мене.

— Вона спала у цьому номері! — почув я розмову з коридору.

До номера підійшли кілька чоловіків, які не приховували намірів зайти та поглянути, чи справді залишився спільник злодійки. Добре, що я піднявся до їхнього візиту. Не втрачаючи часу на даремну лірику, я вибіг із ванної та замкнув двері на засув. Після цього вони не могли швидко зайти до номера.

Я не знав яким чином можна втекти, але вирішив черговий раз довірити своє життя випадку. Натягнувши штани, я захопив з аптечки  кілька пігулок знеболювального та антисептик і поклав їх у кишені, а тоді попрямував до вікна.

В останній момент я вирішив повернутися, щоб забрати з собою шокер. Добре, що вона хоч його не встигла прихопити з собою. Залишила єдиний засіб відбиватися.

— Поліція! — крикнув хтось із коридору. — Негайно відчиніть двері!

На останньому слові я вже стояв у вікні та розглядав зовнішню стіну. Під мною, наче в насмішку, стояли та курили двоє поліцейських. Знизу висів ряд балконів, але стрибати на них непомітно я не міг, тому вирішив ризикнути ще більше. Відрізаючи собі шлях до відступу, я зачинив вікно і повиснув.

— Негайно відчініть двері! — кричали з коридору.

Я не стримався і стрибнув на сусідній балкон. Стрибок не вийшов, однак мені вдалося схопитися цілою рукою за рамку і втриматися від падіння. Поліцейські знизу почули щось з рації, а тоді покинули курити і різко рвонули до головного входу. Мені пощастило, що вони не поглянули вгору.

Висячи на балконі, я згадав її погляд і в черговий раз нагадав собі більше ніколи не вірити людям. Таким чином мене ще ніхто не обдурював. Розповісти трагічну історію, розслабити і вкласти в ліжко. Сам винен!

Зі свого номера я почув гуркіт. Поліцейські наважилися зламати двері та увірватися всередину. Вони лупили навколо замка ногами, бажаючи прорватися досередини та схопити спільника крадійки автомобілів.

Поки копи не прорвалися слідом, я вирішив залізти у чужий номер. Через прострелене передпліччя висіти так далі я не міг.