Квиток у нове життя.

— Так, у такому клоповнику нас точно шукати не будуть, — я зітхнула, допомогаючи Сергію сісти на ліжко, яке й ліжком назвати було важко: так, якийсь матрац на старих ламелях, не більше. — Перед тим, як лягати, треба хоч жилет зняти... — тихо сказала я, розстібуючи липучки на його броніку і акуратно знімаючи його.

— Ань, я можу сам, — в’яло сказав він, торкнувшись долонею здорової руки мого зап’ястка.

— Тссс, — тихо відповіла я, проводячи долонею по його долоні в заспокійливому жесті. — Я робила все, що ти казав, їхала вперед попри ступор і страх, кинула тачку без жодних запитань, пересіла на таксі... Тепер твоя черга довіритись мені, Сергію. Довірся мені так само, як я довірилась тобі під час нашої втечі. Не те щоб я профі, але одного разу мені вже доводилося обробляти наскрізне кульове поранення, правда в ногу. Тоді теж треба було зашивати... 

— Добре, — він кивнув, відпустивши мій зап’ясток. 

— Кофту теж треба зняти, — тихо сказала я, торкаючись кінчиками пальців  його кофти і повільно підіймаючи її вгору.

Сергій легко вивільнив здорову руку і вже хотів-було вивільняти руку з пораненням, але я зупинила його, бо бачила, як сильно він зморщився: нехай, він не видав ані звуку, але йому було дуже боляче, я це бачила.

— Почекай, я розріжу її так, щоб ти не ворушив рукою, — я дістала зі своєї сумочки маленькі ножиці, які брала з собою «на справу» як якусь додаткову маленьку зброю. 

Потім я акуратно розрізала кофту по шву, щоб Сергію не доводилося зайвий раз терпіти біль. Частину під пов’язкою, на рукаві, я поки що залишила. Коли кофта була розрізана, я легко зняла її з тіла та зі здорової руки.

Очима мимоволі пройшлася по його підкачаному тілу... Під броніком і купою одягу всього цього було не видно. Сергій явно був сильним і натренованим.

Я кинула погляд на його обличчя і саме в цей момент він вирішив «поговорити».

— Що такого цікавого ти там побачила? — запитав він з усмішкою на губах, чим змусив мене почервоніти.

— Ти... Ти весь в синцях! — швидко відповіла я і відвела погляд. 

А потім згадала, що я все ще в мокрій сукні, з розмазаним макіяжем і, напевно, виглядало це все не дуже... Хоча, зараз все одно не до цього.

Його тіло покрилося мурахами. Озноб, чи тут дійсно холодно? Або йому просто холодно через те, що весь одяг на нас мокрий, бо ми потрапили під «дощик», що мав загасити «пожежу».

— А у тебе руки холодні, — сказав Сергій.

Коли я глянула на нього, він знов усміхнувся. 

— Добре, що я взяла з аптечки все, що нам потрібно, — я розкрила невеличкий пакет, який не забула забрати з машини. 

Трохи порившись у цьому пакеті, я знайшла покладені мною раніше пару дренажних трубок, спеціальні шовкові нитки, скальпель і вигнуту голку... Добре, що ми їхали на бандитській тачці і там було все це, бо інакше нам довелося б їхати до лікарні.

Я знов дістала антисептик, яким щедро поливала його рану ще в машині. І, авжеж, дістала знеболювальне.

— Ей, ти що, правда збираєшся зашивати мене? — запитав Сергій. 

— Як я і казала, я робила подібне всього один раз, але думаю, у нас немає вибору, Сергію, — я зітхнула. 

— З яких пір журналістки мають подібний досвід? — він продовжив допит.

— Це трапилося тоді, коли я перестала бути журналісткою, — тихо сказала я. — Але зараз це не так вже й важливо. Зараз нам на руку, що в мене є хоч якийсь досвід. Тож просто довірся мені. І ось, випий це, — я видавила на руку дві пігулки знеболювального і піднесла їх йому до рота. 

— Знов без води?

— Почекай, гляну в міні-барі, — я встала з ліжка і пішла до холодильника, який стояв біля дверей, зазирнула в нього, дістала пляшку води і повернулася до Сергія. — Тепер пий, — я знов простягнула йому пігулки.

Він кивнув і взяв обидві пігулки губами прямо з моєї руки, а я в цей момент відвела погляд.

— То як, водички даси? — він усміхнувся.

— Тримай, — я відкрила пляшку і простягнула її Сергію. 

Він знов не взяв її до рук, а просто обхопив горлечко пляшки губами і зробив декілька великих ковтків, після чого я забрала пляшку і поставила її на тумбочку біля ліжка.

— Тепер лягай, — сказала нарешті я.

— Як в тебе все швидко, лялечко, — сказав він, знов усміхнувшись, але тим не менш, таки прийняв лежаче положення.

Він продовжував гіпнотизувати мене своїми очима.

— Сергію, ти мене відволікаєш, — тихо сказала я.

— Я ж нічого не роблю, — не погодився він.

Я лиш зітхнула і подивилася на рану:

— Так, куля схоже дійсно пройшла на виліт, тут нам пощастило, — я відкрила антисептик. — Зараз буде неприємно, — сказала я й одразу полила антисептиком рану. 

Сергій скривився, але ніяк по-іншому своє невдоволення процедурою не виказав.

Я ж тим часом обробила антисептиком скальпель, після чого Сергій відвернувся від мене.