Повний відрив.

Я лежав на задньому сидінні авто, очікуючи поки божевільна дівчина вгробить нас при спробі протаранити металевий шлагбаум. Ніколи не був боягузом, однак тільки-но вона натиснула на газ, мені захотілося вистрибнути з салону і тікати пішки. Аню наче підмінили, коли вона сіла за кермо.

Nissan GT-R загарчав та виніс шлагбаум у сторону. Вона навіть не мала наміру пригальмувати перед поворотом – тільки ще більше розганялася. Перед нами одразу виникли кілька поліцейських автомобілів, котрі перекривали весь периметр. Однак нашого монстра ніхто не міг зупинити. Різкий удар штовхнув першу машину, змусивши поліцейських за кузовом стрибати подалі.

Через заднє скло я побачив, як один з полісменів впав на асфальт і вирішив витягти з кобури пістолет. Ми рухалися швидко, однак стріляв він влучно. Кілька куль пролетіли повз, але дві спіймали нас на виїзді. Вони винесли заднє скло і вирвалися через лобове.

Анна з переляку загальмувала.

— Ми помремо! — закричала вона по-дівочому. — На що я сподівалася...

Двигун зупинився і машина завмерла прямо на повороті. Анна злякано дивилася на дорогу попереду, не маючи змоги швидко взяти себе у руки. Вона виявилася не настільки безстрашною, хоча коли це молода дівчина мала змогу перед цим побувати під кулями. Кожен на її місці міг розгубитися.

— Заводь машину! — закричав я.

Вона почула мій крик, але не змогла навіть руки з керма зняти. Паніка оволоділа її діями, не даючи змоги рухатися подалі від небезпеки.

Поліцейські зреагували на зупинку блискавично. Вони кинулися бігти, але не стріляли по нас, а тільки цілилися. Щоб витягнути порушників на асфальт і закувати у наручники, їм залишалося менше хвилини. Мене вони ще й побити могли за нездану вчасно форму. «Хоч би дівчину не зачіпали!».

— Рушай поки вони нас не схопили! — крикнув я втретє.

Вона нічого не робила, продовжуючи тремтіти від страху. Щоб якось пробудити її та змусити діяти, мені довелося піти на крайні міри. Я витягнув з кобури свій пістолет і прицілився ним через отвір на місці заднього скла.

— Зараз ви заляжете, — сказав я. — Навчитесь правил затримання.

Я прицілився у поліцейські автомобілі, котрі стояли на дорозі позаду за поліцейськими. Стріляти по живих людях мені ніколи не доводилося і почати робити це я також не планував. Одна справа замах на життя офіцера поліції, а інша вбивство. Як колишній полісмен я знав про це краще за напарницю.

Мої кулі полетіли повз копів, змусивши їх вдруге приземлитися і почати шукати укриття. За мить колеса на їхніх автомобілях вибухнули. Вони цього зовсім не очікували, розраховуючи спіймати легку здобич.

— Рушай, або вони нас зараз пристрелять! — крикнув черговий раз я.

Один із копів біля розстріляних автомобілів допоміг мені пришвидшити напарницю. Він витягнув з салону АКСУ і почав стріляти у відповідь. Нам пощастило тільки у тому, що кнур не влучив навіть у кузов. Його кулі пішли так високо, що розбили світлофор на іншому боці дороги.

Анна опанувала себе і щось натиснула, після чого вигун ледве не розірвався. Різкий рух із заносом допоміг їй вийти з повороту та рушити вперед по прямій. За кілька сотень метрів ми змогли вийти на проспект.

Нам вдалося проїхати кілька кварталів, оскільки поліцейські авто біля офісу Едіка залишилися з простреленими шинами. Однак за їхнім сигналом з відділку підняли всіх, хто патрулював у місті. Оминаючи ріг вулиць, при виїзді з проспекту, ми таки наштовхнулися на переслідувачів.

Я вже вкотре встиг попрощатися з життям, помітивши на спідометрі більше сотні. На переповнених міських вулицях ця цифра могла стати останньою у нашому житті. Таку тактику потрібно було змінювати.

Втекти від цілого відділку на такій помітній машині ми не мали шансів. На хвіст сіло більше десяти свіжих поліцейських авто. Від нас їх відрізали тільки кілька поворотів та застиглі на вулицях випадкові машини.

— Що робити? — запитала Анна, коли ми звертали з проспекту.

— Спробуй заїхати в якийсь двір! — наказав я.

Вона відреагувала блискавично, крутонувши кермом вліво. Машини за нами ще тільки виходили на поворот, тому могли не помітити. На якусь долю секунди ми вирвалися у темний перехід між трьома старими багатоквартирними будинками. Довелося загальмувати, щоб випадково не влетіти у пішоходів. Хоча нікого попереду ми так і не зустріли.

Поліцейські автомобілі проскочили повз провулок і полетіли далі. Між нами та ними не було великої відстані, але вони не очікували такого. Я розумів, що колишні колеги за кілька хвилин здогадаються про наш маневр, тому мав придумати щось інше. Анна сиділа за кермом, плануючи знову рушати.

— Не заводься, — попередив я. — Нам потрібно терміново виходити!

— Навіщо? — запитала вона. — Надворі нас застрелять.

— Ця машина наче мішень на наших спинах. Треба кидати її, сонечко.

Вона поглянула на мене так, наче ми вечеряли, а не тікали від поліції.

— Але в цій тачці я хоча б впевнена! — їй не хотілося виходити з машини. —  На ній я зможу розрулити ситуацію...

— Тоді я тікаю без тебе.

Я тільки й встиг вибратися з машини, як вона одразу вилетіла слідом: добре хоч туфлі назад взула… І ще, схоже, взяла аптечку шістки Едіка. Мудре рішення.