Крадена тачка.

Я пильно оглянула парковку: майже всі машини здавалися ніякими, але ж це була парковка фірми Едіка... Я знала, що тут не могло не бути хоч однієї гідної тачки. На чому-на чому, а на машинах для своїх помічників Едік не економив: можна сказати, тачки взагалі були його фетишем.

Він любив приїжджати на ділові зустрічі «з шиком». Машини завжди були для нього показником статусу. 

— А ось і наша лялечка, — ми зупинилися за колоною і я вп’ялася очима в  чорний Nissan GT-R, який саме припарковувався. 

Я знала цю машину: це була тачка одного з трьох головних помічників Едіка... Едік подарував йому цю кралечку за якесь надскладне завдання, з яким цей самий помічник, Макс, впорався «на ура».

Я відкрила свій айфон і увімкнула програму перехоплення сигналу: все мало вийти, бо відстань була невеликою... Дуже хотілось поїхати саме на цій крихітці. 

— Ти ніколи її не відкриєш, — Сергій тримався долонею за рану на передпліччі і притиснувся спиною до колони.

Треба йому допомогти, але спочатку сигнал... Інакше ми не втечемо звідси. Він розумний і сильний, пригодиться мені й надалі. Я маю витягнути нас... Вірю, що з цією тачкою це дійсно можливо. 

— Та невже, — я уважно дивилася на екран телефона, коли помічник Едіка саме виходив з машини і натискав на електронний ключ, поспішаючи до офісу, в якому, на його думку, була пожежа. — От і все, — сказала я, перехопивши сигнал і усміхнувшись, а потім глянула на Сергія. — Твоє плече...  — я сховала телефон до сумочки, схопилася долонею за подол сукні і одним рухом відірвала більш-менш рівний шмат тканини. 

— Треба зупинити кров. Почекай ще трохи, зараз відкрию машину, гляну аптечку, бо рану спочатку треба обробити. 

— У нас немає на це часу, — в’яло засперечався він.

— Якщо ти помреш в машині, то який сенс втікати? — я зітхнула,  а потім підійшла до тачки і відкрила за ручку задні двері, куди одразу ж сів Сергій.

Сама ж я сіла на місце водія і почала ритися в бардачку: тут одразу знайшла аптечку, де були і бинти, і антисептик, і знеболювальне, і препарат для обробки подібних ран. Авжеж, у бандюків і не таке знайдеться...

— Сергію, почекай трохи... Зараз, — я пересіла до нього, на заднє сидіння, потім якомога обережніше відірвала закривавлений рукав його поліцейської сорочки. — Спочатку антисептик, — я полила рану антисептиком.

— Блін, чому у мене таке враження, що ти щодня таке робиш, лялечко? — він намагався усміхнутись, але натомість лиш скривився від болю.

— «Лялечка» — це машина, а не я, — поправила я його. — Тепер це все поки що хоча б перев’язати, — продовжила я бубніти собі під ніс, акуратно перев’язуючи його рану тканиною з сукні та ігноруючи його питання. 

Руки тряслися. Ніколи не думала, що ці мої знання, які я отримала спеціально для того, щоб завжди бути готовою допомогти Едіку, колись дійсно трапляться в нагоді, та ще й не для нього... 

Пам’ятаю як тоді, майже рік тому, я з усією своєю рішучістю та ентузіазмом прийнялася вивчати все, що могло б йому допомогти.

Правду кажуть, що кохання — сліпе. Людина готова на все заради того, кого кохає, я переконалася в цьому на власному гіркому досвіді. Тепер же те світле і чисте кохання перетворилося на щось чорне і неприємне, на те, що отруювало мене зсередини... Але тоді, тоді я просто вчила все, що могло стати йому в нагоді.

Крім того, завдяки моїм постійним журналістським розслідуванням, у мене вже був певний досвід у подібному: я доволі непогано відмикала різного роду замки, як на машинах, так і в офісах та квартирах. Так, все це було незаконно, і по суті я не могла використовувати отримані таким чином дані напряму, але саме завдяки інформації, яку я отримувала отак, в мене виходило надавити на всіх тих корупціонерів і писати мої круті репортажі так, що подих перехоплювало...

Всі свої серйозні журналістські розслідування я писала під псевдонімом, а речі попростіше, якими перебивалася між серйозними справами, писала під реальним іменем. 

Пам’ятаю, мене якось навіть кликали працювати в поліції. Це трапилось буквально за місяць до того, як я взяла в розробку справу Едіка, півтора роки тому. 

Тоді я шантажувала секретарку одного мафіозі, щоб вона залишила свою посаду і порекомендувала саме мене, свою подружку, до того «випадково» познайомивши мене зі своїм босом. 

Дівча зробило все як треба і за два тижні роботи я нарила достатньо доказів для того, щоб упекти одного з бізнес-партнерів Едіка за ґрати. До речі, саме тоді в документах я вперше натрапила на прізвище самого Едіка і зацікавилась саме його махінаціями, бо ж він здавався рибкою набагато крупнішою.

Я вважала, що ось вона — справа мого життя. Але замість того, щоб влаштувати Едіку гучний арешт, я просто закохалася по вуха... Наївна. Він підкупив мене не золотом чи діамантами, не шубами чи на що там ще клюють дівчата. Я... Я просто подумала, що він — чесна людина, яку звинуватили через помилку, мою помилку.

А він здавався таким добрим і «всепробачаючим», що я купилась, дійсно купилась на все це... 

Всі ці думки проносилися в голові дуже швидко і коли я нарешті закінчила з перв’язкою, то подивилася на Сергія.

— Ти як?