Один-один.

Як пташка в клітці, я намагалася вивільнитися з його обіймів, але все було марно. Поліцейський дивився на мене здивовано, не відпускаючи від себе. Я розуміла, що програла: тепер мені точно не вибратись. 

Але як він знайшов таємний хід? І що мені тепер робити? 

Може, треба зіграти на моєму статусі? 

— Відпусти мене, клятий мєнт! — я намагалася вирватися, але з того нічого не виходило, тому я спробувала змінити тактику. — Ти знаєш, хто я? Едік розмаже тебе, коли дізнається, що ти... — я на секунду замовкла. — Що ти навалився на мене і... І хотів зґваглтувати!

— Тобто те, що ти влізла в його секретний кабінет, його хвилювати не буде? — незнайомець усміхнувся і зазирнув мені в очі. — Кузьменко Анна-Марія, колись крута журналістка, а зараз одна з іграшок Едіка. 

— Ти... — я вдивлялась у знайомі риси обличчя. — Точно, тепер я тебе впізнала. Ти — син Степанова, — шоковано сказала я. — Здається, Сергій? Я думала, ти відмовився від бізнесу. Саме тому Едік і залишив тебе в живих. 

— Ладно, можливо, ти не така недалека, — він злегка насупився, та й дивився на мене якось незадоволено.

— Злізь з мене, горило! — нарешті попросила я і відвела погляд. 

Почувалася зовсім слабкою... З самого початку розуміла, що мої шанси на успіх були доволі низькими, але зустріти тут ще одного «месника» точно не розраховувала.

Сергій тим часом дійсно зліз з мене, забравши статуетку. Тьмяне світло від сітки світодіодних лампочок на стелі не надто добре освічувало приміщення, але все одно дозволяло розгледіти хлопця: спокійні правильні риси обличчя, русяве волосся і світлі очі, такі ж самі, як були у його батька... Сергій ці роки явно не нехтував заняттями спортом: це я відчула ще тоді, коли він на мене навалився. 

Сильний... Можливо, треба використати його, щоб втекти звідси. Разом в нас все одно більше шансів. 

— Сейф, — я встала з підлоги і отрусила одяг, а потім подивилася на сейф перед нами. — Ну, я знала, що він буде тут і...

— Валберг, — перебив мене Сергій, коли підійшов до сейфа, і вручив мені свій телефон з увімкненим ліхтариком. — Давай, присвіти сюди. Нам пощастило, це той самий. 

— Що за «той самий»? — здивувалася я. 

— Едік навіть сейф не змінив, цей тут з двохтисячного року. Скільки ж я часу витратив, щоб навчитися його відкривати. Батько був і задоволений, і незадоволений водночас. Але міняти сейф не став: занадто любив традиції, — Сергій почав крутити лімб сейфу праворуч, зупинивши його на відмітці «нуль», потім зробив три оберти ліворуч, поєднавши його з цифрою «тридцять», далі він двічі вивернув лімб у зворотній бік, на «п’ятдесят дев’ять», після чого повернув проти годинникової стрілки до нуля. 

Сейф клацнув і відкрився. 

— Крутий, але ж комбінацією було б простіше, — я ледь-ледь стримувалася, щоб не засміятися. 

— У тебе була комбінація? — здивовано перепитав Сергій. 

— А ти думав, я прийшла сюди просто повалятися на підлозі під тобою? — відповіла питанням на питання. — І взагалі, я була тут перша, це мої документи, я заслужила на них по праву і... 

— Тссс... — несподівано він підійшов до мене зі спини і приклав долоню до моїх губ.

Спочатку хотіла обуритися його діями, але раптом почула як за стіною хтось ходив. Це було погано... Навряд охорона знала про цей секретний кабінет, але все одно допоки вони там, ми не зможемо втекти. 

Спиною відчувала, як швидко б’ється його серце. Так, виглядав він круто, тут нічого не скажеш, але крадіжки до цього моменту навряд скоював. Та й на обличчі було написано що він «правильний» і «борець за справедливість»... Такі, як він, ніколи не виграють у таких, як Едік. Той продав душу дияволу і тепер його було не спинити. 

Як би не намагалася себе заспокоїти, серце билося надто часто. 

Все ж, відкрити сейф недостатньо... Треба ще вибратись звідси. Якщо не виберемося, то все це було дарма.

— Тссс, — коли зовні все затихло, він нарешті відпустив мене. — Поводься тихо.

— Як ти взагалі збирався виходити? — запитала пошепки. 

— Так само, як і увійшов —  через парадні двері. 

— Скажи, що ти там наворотив, що сюди вже заходили? І невже ти не зачинив за собою двері? 

— Чорт, час, — Сергій подивився на годинник. — Тепер мій перший план не спрацює: охорона вже стала на вуха... Так просто вже не вибратись. 

— Підозрювала, що щось подібне може статися, — я натиснула на кнопку і стелаж знов від’їхав, відкриваючи нам шлях до кабінета. 

Я почала дивитися на стелю і таки знайшла вловлювач диму.

— Слухай, давай, використай свої мускули, ти ж типу крутий коп і все таке, — я усміхнулася. — Пересунь оцей стіл під самісінький вловлювач диму.

— Я навіть не палю… Як ти хочеш, щоб він спрацював? — запитав Сергій, підійшовши до столу і почавши його обережно рухати, щоб не підіймати зайвого шуму. 

— Зате Едік палить, — коли Сергій пересунув стіл, я відкрила ящик в ньому і дістала звідти запальничку, після чого прямо на своїх підборах влізла на стіл, потім пару раз чиркнула запальничкою, вона загорілася, але пожежна сигналізація не спрацювала. — Чорт... Вогник надто слабкий, — я стала навшпиньки і таки підставила запальничку з вогником прямо під димовловлювач і вже за пару секунд ми почули завивання сирени. Одночасно з цим на нас полилася вода.