Знайома будівля.

Ми піднімалися у ліфті, не приховуючи один від одного напруження. Я дивився на охоронця, радіючи тому, що Едік вигнав усіх батькових протеже із служби. Старий набирав у свою охоронну фірму тільки досвідчених офіцерів спецслужб, попри яких навіть горобець не міг проскочити. Але новий власник вирішив змінити принципи підбору. Його більше цікавила особиста вірність та готовність скоїти за наказом боса будь-який брудний вчинок. Вони всі були вірними начальнику, наче собаки, але їхня порода виглядала відверто тупою.

— Нам на чотирнадцятий? — повторив у ліфті охоронець.

Я поглянув на нього з таким виразом, наче він відставав у розвитку. Це змусило горилу замовкнути на кілька секунд. Насолодившись тишею, я врешті відповів йому на запитання.

— Так, на чотирнадцятий. Чи щось змінилося?

Охоронець помахав головою, не бажаючи продовжувати розмову.

На верхніх поверхах я не відчував жодної загрози. Едік з партнерами, які могли пам’ятати мене з часів батьківського правління, відправилися у Київ на якусь важливу зустріч. Напевне, мали отримати доручення від колег по схемі.

Ліфт раптово зупинився на шостому поверсі, але ніхто до нього так і не увійшов. Охоронець висунув голову, намагаючись зрозуміти хто натиснув тут кнопку виклику. Однак нікого поруч не було, тому ми могли продовжити.

Мене трохи відпустило. Не хотілося, щоб хтось приєднався до нас обох і зіпсував нам прогулянку до кабінету начальника. Я не став очікувати і сам потягнувся до кнопки. Охоронець жодним чином не спробував заперечити.

Настало благословенне мовчання. Я дивився на свого супротивника, а він уважно вивчав мене, не відводячи руку далеко від зброї. У такому стані напруження ми на кілька секунд запізно зреагували з виходом.

— Наш поверх, офіцере! — вказав охоронець на відчинені двері ліфта.

Я виріс на батьковій фірмі, тому чудово знав план будівлі. Десятки годин ми з батьковими асистентами гралися у схованки, коли мені було десять років. Нічого з тих пір майже не змінилося. Едік зміг відібрати фірму, але не зумів її розвинути. Навіть приміщення говорило про нового власника поганим тоном.

- Виходимо? – змусив мене покинути роздуми охоронець.

Хотілося тріснути горилу по щелепі та залишити у ліфті, але часу на справи тоді не залишиться. Проникнення виявлять разом з тілом непритомного охоронця. Тому потрібно було проявити максимум терпіння та вибрати для атаки потрібне місце. Я відчував себе впевненим і готовим до всього.

— Покажіть мені сто сорок шостий кабінет, — попросив я.

— Ходімо, але ми там можемо нікого не застати, — пояснив охоронець.

— Чому? Виклик ми отримали саме звідти.

— Це кабінет старшого менеджера з рекламних питань.

— І що?

— Він поїхав до Києва разом з шефом.

— Мені у всякому разі потрібно переконатися у відсутності злочину.

— Добре.

Мавпоподібний охоронець помітно нервував, бажаючи випровадити мене з приміщення та збутися. Мені з ним просто шалено пощастило. Всякий інший міг перевірити мене, зателефонувавши керівництву, однак цей працював на фірмі не так довго, щоб користуватися всіма її корупційними та легальними каналами впливу на силовиків. Батько не був бандитом, але міг запросто випровадити з приміщення навіть роту солдат із собаками. Інколи гроші, а інколи зв’язки вирішували у цих стінах все.

Охоронець привів мене до потрібного кабінету і смикнув за ручку. Двері, ясна річ, виявилися зачиненими. Ми не могли ввійти всередину без ключа, але власник нікому його не довіряв крім начальника служби охорони.

— Я ж говорив вам, що тут нікого немає! — сказав охоронець.

Мені потрібно було терміново щось придумати, поки план не зірвався. Я окинув оком коридор і зупинив погляд на розкритих дверях до підсобного приміщення. За дверима стирчали кілька швабр та віників.

— А чому це там двері відчинені? — запитав я і вирушив до підсобки.

Охоронець так само швидко вирушив вслід за мною, на бажаючи, щоб я відстав і звернув до одного із недозволених кабінетів. Були такі приміщення, що Едік волів би їх десятками замків обвішати. Мені не вдавалося до них зайти, але за чутками у цій будівлі існували кілька «складів».

— Вам не здається, що ви зараз займаєтеся дурницями? — занервував охоронець, коли наздогнав мене біля дверей відчиненої підсобки.

— Мені здається, що ви щось приховуєте! — відповів я на його закид.

Охоронець помітно стискав кулаки від нетерпіння та бажання вигнати мене якомога скоріше. Чи він усвідомив, що допустив помилку, чи якісь інші інстинкти прокинулися, але мавпоподібний намагався мотивувати мене піти.

— Ви перевищуєте повноваження. Тут немає підстав щось розглядати.

— Це мені вирішувати, чи є підстави тут щось дивитися.

Охоронець підступив ближче, ніби збирався почати бійку. Він поглянув на мене з викликом, який сигналізував про бажання розібратися силою. Його зупиняла тільки поліцейська форма на мені та службовий пістолет на поясі.

— Нам пора повертатися! — голосно заявив охоронець.