Я знаю ціну свого життя. 

Коли піднялася на шістнадцятий, то на секунду завмерла перед дверима в його офіс. 

Знала, що сьогодні тут мало бути порожньо, бо ж Едік ще зранку поїхав на чергову «дуже важливу зустріч» у Києві, прихопивши з собою практично всіх своїх шісток. Я відкрила свою маленьку чорну сумочку і почала шукати ключ. План був придуманий давно, тож я підготувалася. Авжеж, можна було б згадати старі часи і погратися з замком за допомогою шпильки… Таке може спрацювати хіба що в цьому офісі, де Едік вирішив віддати данину традиціям і нічого надто не осучаснювати. Саме так мною був проведений не один неофіційний обшук, після якого в моїх руках опинялися потрібні документи або якісь інші вагомі докази.

В той час правда була для мене важливіша за все, я дійсно вважала, що таким чином очищую світ, роблю його прозорішим і, відповідно, кращим. 

Раніше я зовсім не коливалася і просто робила те, що вважала правильним. Якби Едік не причарував мене, якби тоді не закохалася, то зараз він би вже рік як гнив в якійсь тюрмі. 

Бо ж саме тоді я знайшла компромат, який доводив, що все, що зараз належить Едіку, він прибрав до рук нечесним шляхом. Він був простим менеджером і обманув довіру справжнього власника фірми, щоб той дав йому тимчасові права на керування. Я була близька до того, щоб отримати фінальні докази і розмазати його... Це мала бути моя найгучніша справа, моє найгучніше журналістське розслідування.

Але ж ні, Едік виявився доволі хитрим чоловіком. Зрозумівши, що мене не підкупити, він вирішив зробити мене своєю союзницею іншим шляхом. 

Прикинувся нещасним хлопцем-роботягою, якого ніхто ніколи не підтримував, окрім власне, того чоловіка, фірму якого він і прибрав до рук. Сказав, що той був йому як батько, що він мав зробити все заради того, щоб бізнес його «названого батька» розвивався й надалі.

Сказав, що не може довірити справу життя такої важливої для нього людини молодому продажному копу, справжньому спадкоємцю. Едік казав, що той точно продасть фірму, бо ж ніколи не поважав труди свого батька. В доказ цього свідчила біографія хлопця: той дійсно навіть і дня не пропрацював на батьковій фірмі та вів розгульний спосіб життя,  тож для мене все звучало доволі логічно.

Я виросла в прийомній родині і тому прекрасно знала, що таке вважати батьками людей, з якими ти "не однієї крові". Напевно, саме тому тоді мені було так легко повірити історії Едіка. А тепер думаю, що все це він придумав не сам... Якісь психологи напевно вивчали мою біографію, а потім писали йому усі ці «промови» до мене.

Коли нарешті знайшла ключик, то одразу ж вставила його в замок. Той легко відкрився, я пройшла в його офіс, після чого зачинила двері зсередини. 

Тепер пан або пропав.

Я озирнулася навколо: Едік любив все робити «з розмахом» і думав, що це виглядає «стильно і солідно». Однак, нагромадження стилів, дорогих картин, червоного дерева і тому подібного виглядали пафосно і смішно. 

Один із громізких стелажів привернув мою увагу ще тоді, коли я побувала в цьому офісі вперше. Він займав практично всю стіну, через що кабінет здавалося ще меншим. 

Окрім стелажу в кімнатці знаходилися стіл і два стільці, а також пара кімнатних рослин і ті самі картини не в стиль. 

Добре, що хоч килимів не настелив: тільки так можна було споганити цей офіс ще більше. 

На його місці таємні двері я б сховала саме за таким стелажем. 

Я підійшла ближче до місця, де очікувала знайти таємний прохід. В стелажі вкривалися пилюкою купа книжок, які, схоже, спеціально були розставлені за розміром і коліром так, щоб виглядати старим мотлохом, а не антикваріатом. 

Спробувала потягнути одну книжку, потім другу… Герої у фільмах відкривали таку штуку з третього разу. В реальності ж все виявилося набагато складніше.... П’ята, десята, п’ятнадцята  — і все даремно. Я починала злитися. 

Стоп. Едік вищий за мене на півтори голови. Можливо, треба спробувати пошукати «ключ» на одну поличку вище? 

Я усміхнулася своїй здогадці і почала шарити по поличці, що була на одну вище від тієї, яку я досліджувала до цього.

Саме в цей момент почула, як ручку дверей до кабінету почали крутити. Серце пішло в п’ятки... Невже мене так і впіймають прямо тут? 

Перелякавшись, почала ще швидше перебирати книжки на полицях, але жодна з них так і не відчиняла прихованих дверей.

Ручку ж тим часом крутити перестали. Однак за мить я почула, як хтось спробував вставити у замок іншого ключа. 

Дурні, не відкриєте! Принаймні, не так. Бо ж я залишила ключ всередині, щоб ви ніяк не відкрили замок з того боку. Пощастило, що це був саме такий тип замка, з яким взагалі можливо таке провернути: хоч якась користь від того досвіду з журналістськими розслідуваннями. 

Не на ту напав, Едік. Я помщуся тобі, а твоїх охоронців, які за мною прийшли, я...

Торкнувшись чергової книжки, я нарешті привела в рух необхідний механізм. Зі скрипом, стелаж від’їхав всього сантиметрів на сорок. Повільно, негарно і зовсім не так, як у фільмах.

Вийшло!

Саме в цей момент ключ з замкової щілини вже випав. Максимум хвилина і  вони зламають замок, а тоді охорона зайде сюди!