Вкрадений спадок.

Я прокинувся із бридким відчуттям, що моє життя не матиме сенсу, якщо не доведу справу до кінця. Змусивши себе перервати сон, я сходив у ванну, почистив зуби та витягнув із шафи праску, якою не користувався досить довгий час. Вона мені знадобилася для поліцейської форми.

На початку тижня мене звільнили з відділку, але посвідчення вдалося зберегти, як і другий комплект одягу та значок.

На вічну пам’ять про одного місцевого торговця наркотою у мене залишився незареєстрований у базі пістолет. Тому з вогневим прикриттям також не було проблем, хоч і не хотілося застосовувати зброю на людях.

У черговий раз натерши пістолет мастилом, я впакував його у кобуру та сів снідати. Їжа відчувалася бридкою на смак, чи то через хвилювання, чи я й справді так погано вмів готувати. Мій двадцять дев’ятий рік проходив швидко, залишаючи по собі осад у вигляді багатьох справ, котрі не вдалося довести до логічного закінчення. Однією з таких справ була моя сімейна вендетта.

Половина нашого відділку дивувалася, яким чином син впливового бізнесмена наважився кинути батькову справу та піти служити у поліцію. Якщо чесно, я сам перші роки на службі не розумів, чим закінчиться моя спроба допомогти людям зробити життя у місті набагато безпечнішим. Батько зненавидів мене одразу після втечі у поліцію, але мої принципи залишалися непорушними.

Інколи я картав себе за допущені помилки. Можливо, якби я не покинув батька один на один із бізнесом, тоді у його житті ніколи би не з’явився клятий Едуард. Ніхто не хотів визнавати очевидне, але я чудово розумів всю природу цього виродка ще з тих пір, коли він почав працювати фінансовим директором у старого. Я багато разів попереджав тата, щоб вигнав слизького слимака, але він не слухав; наче мстився мені.

Я дивився на знімок у газеті, затамувавши подих. Їжа не лізла у горло, хоч бери і проштовхуй у стравохід виделкою. Із знімка на першій сторінці до мене посміхався хижий покидьок Едуард, який викрав мою спадщину. Не випадково, після того як батько довірив право підпису своєму фінансовому директору, його мерседес потрапив у аварію.

Автомобіль відомого бізнесмена Степанова Володимира протаранила вантажівка, за кермом якої сидів водій у стані алкогольного сп’яніння. Продажна преса, одразу після смерті мого батька, оголосила його злодієм. Тільки я намагався довести правду.

Старий навіть не підозрював, що фінансовий директор кілька місяців за його спиною переводив гроші вкладників у офшори та вступив у змову з давніми ворогами фірми. Цього йому так і не вдалося дізнатися. За лихим умислом долі саме на покійного звалили крадіжку мільйонів доларів.

— Чого скалишся, виродку боягузливий? — заговорив я до газети.

Чотири роки я витратив на те, щоб зібрати компромат на вбивцю батька. Він мусив відповісти за скоєне. У будь-якій цивілізованій державі на нього чекав би суд, але сталося інакше. Шість разів моє керівництво наказувало мені не зачіпати відомого харківського бізнесмена та друга місцевих політиків, однак бажання помститися розривало зсередини.

Врешті, сталося те, що мало статися. Просмерділі хабарами поліцейські просто вигнали мене з відділку. Збулося пророцтво покійного батька. Колись він сказав мені, коли я покидав будинок і відмовлявся працювати з ним на фірмі, що рано чи пізно життя саме вкаже правильний напрямок. Батько виявився на сто відсотків правим. Я міг йому про це сказати, щоправда, тільки на могилі.

З газети витріщився злодюга Едуард Лимонов. Журналістка із сумом розповідала у статті, що їй вдалося дізнатися про велике горе успішного бізнесмена. За рік до цього його коханка втратила дитину. Мені стало дивно. Хіба від таких виродків з чорними душами могли родитися діти.

Коханка Едуарда стояла біля нього з вдаваною посмішкою. Її очі наче намагалися попросити про допомогу. Анна-Марія, як повідомлялося у статті, втратила дитину від отруєння якимось небезпечним препаратом. Вона стояла поруч з монстром, але подумки літала десь у хмарах.

На мить я спробував уявити собі, що могло би статися, якби я не покинув батька. Його успішний бізнес став би моєю справою. Можливо, ця знедолена жінка, чи дівчина, мала би вийти за мене і народити мені дитину. Думки розривалися від гніву. Я чудово знав хто винен, хто викрав мій спадок і моє життя, хто заплатив клятим кнурам, щоб мене вигнали з відділку без права на відновлення.

Махнувши рукою, я збив тарілку з їжею на підлогу, а тоді вихопив ножа і жбурнув ним у дерев’яні двері. Лезо застрягло у тому самому місці, де воно й мало застрягнути. На потрісканих дверях до кухні кілька місяців висів портрет Едуарда. Я мав план помсти, який готував довгий час.

Покинувши будинок, я накинув на себе весняну куртку. Не хотілося за кожної нагоди світити формою з недійсним значком. А ще під курткою я мав бронежилет і пістолет із шістьма повними магазинами.

Я планував викрасти тільки інформацію, але здавна привчив себе бути готовим до несподіванок. Зброя додавала впевненості та відганяла страх.

До офісу мені вдалося дістатися на таксі. Водій не звертав на мене уваги, та й не мусив звертати. Кого зацікавить чоловік у чорних штанях, ботинках та сірій курточці. Навіть чорні окуляри не змусили занепокоїтися драйвера, котрий на нічній зміні бачив набагато гірших громадян міста.

Покинувши таксі, я розрахувався і попрямував у будівлю.

Ще до входу мені вдалося позбутися курточки, заховавши магазини по кишенях. Пістолет висів на своєму місці, але це нікого не мусило насторожити.