Помста — страва, яку подають холодною.

Я стояла перед величезною офісною будівлею: подих перехоплювало, але я не звикла відступати. Кажуть, що помста — страва, яку подають холодною. Думаю, ті, хто придумав цей вислів, ніколи не були в ситуації, хоч якось наближеної до моєї. 

В будь-якому випадку, навіть якщо зараз мене впіймають і вб’ють, я принаймні не буду шкодувати... Точніше, не так: краще шкодувати про те, що зробив, ніж про те, чого зробити не зміг. Клятий девіз, через який я завжди мала купу проблем.

Я зітхнула і усміхнулася, після чого таки зробила крок назустріч своїй смерті. Якою б наївною я не була, я авжеж розуміла, що скоріш за все нічого не вийде, однак сидіти склавши руки більше просто не було сил. 

Після того, що Едік зробив зі мною і нашою ненародженою дитиною, залишалось тільки йти ва-банк. Мені, напевно, навіть хотілося померти, бо ж тепер я була зовсім порожня, та вчинити реальне самогубство так і не вистачило сил... Хоча бажання було. Колись читала, якщо в самогубця не виходить зробити це з першого разу, то все, баста, більше так і не вдасться. 

Тому я знайшла собі новий сенс життя, який по суті звузився до помсти йому... Чорне бажання переслідувало мене всюди, отруювало моє існування, але в той самий час давало сили остаточно не з’їхати з глузду.

Я зайшла в офіс прямо через головні двері і спокійним кроком пішла до сходів нагору. 

Все йшло як по маслу.

Мене ніхто не зупиняв і нічого не запитував... Можливо, тому що навколо була купа таких самих секретуток, що видавали з себе секретарок. 

Виглядаючи як вони, зараз я і почувала себе брудною секретуткою. Все ж, я продала свою мрію… Не за гроші, за почуття, але все одно. 

До сьогодні я була тут всього декілька разів, однак мене все одно мали впізнати... Я була такою боягузкою, що навіть просто порвати з Едіком після всього, що трапилось, не змогла. 

Зробивши свою чорну справу, він просто повернувся до роботи. Навіть не думала, що людина здатна отак просто вбити свою дитину. Одна таблетка «від голови» зі склянкою води і все, «проблеми нема».

Яке ж в нього було щасливе обличчя, коли він впевнився, що «все вийшло». Тепер його гроші були в повній безпеці, бо ж «доказу» зради вже не було. Так, цей ідіот вбив власну дитину, щоб не втратити свої гроші. Він не хотів віддавати їх дружині при розлученні. Цинічно і гидко вбивати дитину через таке... 

Тоді так хотілось забрати його подарунковий кольт і всадити йому кулю прямо між очей. Смішно... Все одно б нічого не вийшло. 

Два дні після хімічного аборту він був поруч зі мною. Напевно, хотів перевірити, як я буду себе вести чи щось таке. Я знала, що він небезпечний і що мені не можна «рипатись», тому всі сорок вісім годин повторювала собі як мантру ту саму фразу про те, що помста — страва, яку подають холодною.

А потім він таки поїхав у Харків, сказавши, що повернеться за декілька тижнів, бо ж в нього є «справи». 

Справи, на які я завжди закривала очі. Я, та, хто ще рік тому була настільки за правду і справедливість,  закохалася до нестями в одруженого чоловіка, у свою «ціль», мільйонера, про чиї махінації мала зняти свій найкрутіший репортаж. Авжеж, тоді, рік тому, з журналістикою довелося покінчити, але я не шкодувала. Я була наївна та закохана, вірила, що зможу «виправити» його, зможу спрямувати його на «правильний» шлях. 

Так, моя наївність сягнула свого апогею поруч з ним. Люди... Вони не змінюються отак. Для будь-яких змін потрібна власна мотивація, а не бажання когось стороннього, це я знаю по собі.

Саме тому зараз, у цей момент я і була тут. Я знаю про таємні двері в кабінеті і була впевнена, що знайду за ними необхідний мені компромат, який допоможе знищити Едіка. 

Сьогодні його не буде в офісі, це я теж знаю. Я все продумала. Розшифрувати комбінацію його сейфа також буде не надто складно, бо він завжди використовує всього два варіанти шифру. Знаючи Едіка і його любов до «традицій», сумніваюсь, що пароль буде якийсь не з цих двох. 

Я піднялася сходами на третій поверх, після чого викликала ліфт. Офіс Едіка знаходився на останньому, шістнадцятому, поверсі, але я вирішила поїхати до п'ятнадцятого і потім піду пішки.

В ліфті їхали двоє людей з офісного планктону... Жодного з них я не знала.

— Вам на який поверх? — запитав мене один з них.

— На п’ятнадцятий, — я мило усміхнулася, а мій «співбесідник» тим часом натиснув на циферку п’ятнадцять.

З п’ятнадцятого на шістнадцятий піду пішки... 

— О, а нам на восьмий, — сказав другий. — Щось я вас тут ніколи не бачив...

— Я новенька, Ліза, з фінвідділу, — я мило усміхнулася чоловікам, а потім грайливо завела пасмо волосся за вухо. — Працюю другий день. 

— Тоді все зрозуміло, — сказав перший в той момент, коли ліфт зупинився на восьмому. — Лізо, приходьте до нас на восьмий на обід, можемо зустрітись опів на першу і...

Саме тоді ліфт зупинився і двері перед нами відкрилися.

— О, приїхали, — промовив другий, виходячи з ліфту.

За ним поплівся і другий.

— Гарного вам дня! — сказала  і одразу ж натиснула на цифру п’ятнадцять...