Глава 2

ГЛАВА 2

Зепар

Зепар зціпив зуби, згадуючи, як безповоротно змінилося їхнє з сестрою життя, коли до маєтку батьків увірвалися воїни Веліара. Йому тоді ще двох років не виповнилося.

Батьки мали нещастя розгнівати могутнього верховного повелителя. А в того з опальними підданими розмова була короткою. У лічені години опір захисників будинку був придушений, а батька та матір по-звірячому вбили.

Пізніше Зепару не раз у жахіттях приходили образи з минулого. Жорстокі воїни з закривавленими мечами, що вриваються в дитячу. Те, як падає мати, намагаючись прикрити власним тілом їх із сестрою. Вони самі, що ридають на підлозі і з відчаєм чіпляються одне за одного. Лезо меча, що пронизує тіло матері наскрізь. Знущальний сміх верховного повелителя демонів з темно-червоними палаючими очима.

– Ти вважала, що надто хороша для мене, сучко? – вигукнув він і сплюнув на тіло жінки, що здригалося в передсмертних конвульсіях. – Тоді вирушай до безодні, де тобі саме місце!

Вже пізніше Зепар по крупинках з’ясував, за що саме загинули батьки. На одному з балів Веліару сподобалася їхня з Ліліт матір. Але вона не захотіла ставати черговою підстилкою повелителя. Батько сподівався, що якщо відвезе дружину якомога далі від Веліара, той незабаром і не згадає про неї. Але верховний повелитель порахував це за образу і покарав за неї так, як вирішив справедливим.

Усі землі опальних підданих були конфісковані і відійшли до скарбниці. Що до Зепара з сестрою, то їхні життя мали обірватися ще там, поряд з трупом матері. Веліар зазвичай не шкодував нікого, навіть дітей. Але його вразила їхня краса, помітна навіть у такому малому віці. І він звелів доставити демонят до нього в палац, ставлячись до них не більше ніж до породистих цуценят, які надалі могли його розважити.

Так маленькі Ліліт і Зепар опинилися в повній владі розбещеного та жорстокого Веліра та його пошту, що у всьому намагався наслідувати свого повелителя. Перші роки довелося буквально виживати, оскільки про те, щоб дбати про них нормально, ніхто навіть не думав. Інколи демонят забували годували по кілька днів і взагалі про них не згадували. Лише жаліслива прислуга іноді підгодовувала і хоч якось допомагала дітям.

Вони вижили всупереч усім і всьому. А років у шість Зепар чітко вирішив, що вигризатиме собі дорогу в житті за будь-яких умов. Собі та сестрі. Єдиній близькій істоті, що в нього залишилася. З подивом усвідомив, що якщо Ліліт була сильніша магічно, то за силою духу йому поступалася. І якби не його підтримка, давно зневірилася б настільки, що перестала чіплятися за життя. Він навчав її бути сильною. Казав, що вони мають будь-що вистояти і покарати того, хто зруйнував їхнє життя. Поступово йому вдалося пробудити в Ліліт ті якості, що надалі змушували тремтіли її ворогів. Але коли він тільки починав виконувати свій план, до того часу ще було ой як далеко.

Треба було якось добитися прихильності Веліара! Це стало першочерговим завданням Зепара. Адже він розумів, хто насправді вирішую їхню долі. Від кого все залежить в палаці, що став для них з Ліліт домівкою, нехай і попри власну волю. І у своїй грі Зепар зробив ставку на те, що відкрив у собі дослідницьким шляхом.

Перед його чарівністю важко було встояти, і з кожним роком вона лише посилювалася. Варто було маленькому демоняті посміхнутися і благально зазирнути в очі комусь зі слуг, просячи про щось, як ті танули й охоче йшли на поступки. Причому поки що це не мало якогось інтимного підтексту. Інакше навряд чи Зепар наважувався б демонструвати свої хитрощі. Його глибоко відвертала вся та розпуста, що панувала при дворі та якій без сорому віддавалися навіть у коридорах.

На його щастя, Веліар не виявляв подібного інтересу до хлопчиків. Інакше б спроби домогтися розташування повелителя закінчилися б зовсім не тим результатом, якого він прагнув. Але Зепару вдалося зробити неможливе. Він ходив за повелителем, як маленьке зворушливе цуценя. Всіляко демонстрував своє захоплення й пошану. Намагався наслідувати повелителя у поведінці та звичках.

Веліар, що був неймовірно самозакоханою особистістю, небайдужою до преклоніння до себе, клюнув на гру хлопчика, прийнявши все за чисту монету. Йому сподобалася ця неймовірно красива дитина, що так зворушливо виявляла стосовно нього захоплення. Він наблизив його до себе і навіть прив’язався, як міг би прив’язатися до хатнього улюбленця.

Тепер Зепара обсипали всілякими благами, які він зумів поширити й на сестру. Їх годували досхочу. Одягали не в обноски, як раніше, а в найкращий одяг, пошитий на замовлення. Найняли для них наставників з різних дисциплін. Причому Зепар досяг таких успіхів у осягненні різних знань, що наставники не могли нахвалитися на нього. І Веліар не раз казав, що коли Зепар підросте, він його призначить на якусь з важливих посад.

Ось тільки радіти своєму успіху довелося недовго. Демонята зростали. І, врешті, настав той день, коли Веліар подивився новими очима на ту, кого до того сприймав лише як сестру свого улюбленця. Чотирнадцятирічна Ліліт привертала увагу багатьох чоловіків, але підходити до неї боялися. Аж надто сильно опікувався сестрою Зепар. А сваритися з тим, хто втерся в таку довіру до Веліара, не наважувалися.

Тільки хто вбереже від нього самого? Зепар намагався захистити Ліліт і цього разу, ризикуючи всім, чого досяг з таким трудом. Але всі зусилля виявилися марними. Повелитель взяв те, що порахував своєю власністю.