Глава 1

ОСОБИСТА ВІДЬМА ПОВЕЛИТЕЛЯ

КНИГА 4. НА БУДЬ-ЯКУ СИЛУ ЗНАЙДЕТЬСЯ ІНША

АНОТАЦІЯ

Як тільки починаєш вважати, що найстрашніше позаду, обов’язково станеться якась халепа! Причому така, що навіть архидемонам буде непереливки. І доводиться зі шкіри геть пнутися, щоб впоратися з нею.

Єдине, що втішає – це наявність поруч одного білявого красеня, який то шалено дратує, то надихає на нові подвиги.

Якби ще довкола нього не крутилося стільки могутніх стервочок! Але вони ніби змовилися. Хочуть відібрати в мене того, кого я без боротьби віддавати не збираюся.

ГЛАВА 1

Мене огортала темрява. В’язка. Відчутна кожною клітиною тіла. Жива темрява. Та, з якої починався всесвіт і якою все зрештою скінчиться.

Ноги не відчували опори. Рукам не було за що вхопитися. Я ніби плавала в невагомості, не в змозі вибратися в реальний світ.

Втім з якоїсь дивної причини страху я не відчувала. Сила всередині, яку я звикла називати даром, говорила, що боятися не варто. Шкоди мені ця темрява не завдасть. Вона лише просякає в мене з кожною миттю сильніше.

А з нею відкривається те, що недосяжне для інших. Розвиває мій дар, підносить його на новий рівень.

Ті, хто міг поринути у цю темряву, кому вона у вирішальні моменти історії відкривала щось важливе, особливо цінувалися серед таких, як я. Віщунки, що досягли рівня пророчиць. Чи могла я припустити, що подібне станеться зі мною?

Але відбулося щось важливе. Те, що могло порушити весь перебіг історії та знищити той світ, який я вважаю своїм. Саме тому темрява прикликала мене. Молоду віщунку, яка робила лише перші кроки в опануванні своїм даром. Можливо, тільки через те, що у демонських світах віщунки вже давно не з’являлися. І я стала єдиною, через кого можна передати важливе попередження для мого світу.

Втім довго розмірковувати над тим, що зі мною відбувається, мені не дали. Темрява сповила тугим коконом, не дозволяючи тепер навіть поворухнутися, і закинула кудись у іншу реальність. Ту, де порушувався звичний перебіг часу і можна було побачити різні стежки ймовірностей.

Я летіла крізь сяйнисті потоки, встигаючи вловити лише швидкоплинні образи, але не встигаючи їх осмислити. Намагалася пригальмувати, розгледіти щось краще. Але у темряви на мене були свої плани. Показати лише те, що дозволено. Хоча й допоможе якось вплинути на ситуацію.

Мене викинуло на пустельну рівнину, де-не-де поцятковану пагорбами. Темрява – цього разу звичайна, нічна – приглушувала фарби і робила контури нечіткими та розмитими. Але світло місяця і зірок, що прорізало її, все-таки дозволяло дещо розглянути.

І я б зітхнула б з полегшенням, якби знову могла не тільки бачити, але й отримала реальне тіло. Але над цією рівниною літав лише мій дух, з волі вищих сил вирваний з фізичної оболонки.

Для чого я тут? Чому це місце таке важливе і що маю побачити? Я навіть не знала, де я. У якому з демонських світів, що колись виникли з першого завдяки розшаруванню світової матерії? Залишається лише здогадуватись.

А потім я вловила рух, що спочатку здався плодом власної уяви. Мені так хотілося побачити щось живе, що я цілком могла прийняти бажане за дійсне. Але рух не припинявся. І врешті я розрізнила летючу платформу, що мчала над рівниною. Вона видавала слабке сяйво, освітлюючи собі шлях, але не дозволяючи розрізнити того, хто сидів на ній, оповитий темрявою.

Може, в цьому і є ключ до розгадки? Я маю дізнатися, хто це і які в нього цілі?

Я подалася вперед, бажаючи опинитися якомога ближче. Боялася, що мені знову не дозволять діяти з власної волі. Але, на щастя, тіло слухняно злетіло, прямуючи до своєї мети.

Щоправда, варто було зрівнятися з платформою, як з моїх губ зірвався розчарований вигук. Чоловіка або жінку закривала маскувальна ілюзія. Хоча навіщо це в такому безлюдному місці, я не розуміла. Затисла собі рота, злякавшись, що невідомий міг почути мій вигук. Але він навіть не смикнувся, і я заспокоїлася. Схоже, бачити мене не міг.

Платформа зависла над якимось місцем, на вигляд нічим непримітним. Цілком можливо, що вибрали його навмання. Принаймні, з тим самим успіхом невідомий під ілюзією міг зупинитися будь-де на цій рівнині. Зістрибнувши з платформи і сховавши її в поясі, він зупинився і завмер, озираючись довкола. Невже вважає, що комусь удалося б тут залишитися непоміченим?

Хоча мені ж вдається… Губів торкнулася слабка посмішка, що зникла одразу ж, варто було подумати про те, що невідомий міг уловити коливання моєї енергії. Може цим і пояснюється його тривога? Але навіть якщо й так, він, мабуть, задовольнився тим, що показували йому очі.

На мить щось видалося невиразно знайомим у його жестах. Я напружила пам’ять, намагаючись згадати, де могла таке бачити. Даремно! Та й зараз я була надто вибита з колії всім, що відбувається, щоб нормально зосередитися. Єдине, що розуміла чітко – це те, що навряд чи невідомий замислив щось добре. Особливо з урахуванням тих подій, учасницею яких я нещодавно стала. Інтуїція прямо голосила, що він може бути якось пов’язаний із замахами на повелителя.

– Та хто ж ти такий? – прошепотіла ледь чутно, хоч і розуміла, що навряд чи замаскований почує звук мого голосу.