Глава 2

ГЛАВА 2

У призначений час я поверталася до покоїв повелителя вже через загальний вхід. Треба припиняти у зародку сподівання Зепара на те, що й надалі стану пробиратися до нього через суміжні двері. Та й вдягнена в закриту темно-синю сукню без жодних розпусних вирізів, я почувалася набагато впевненішою. Вирішила триматися з архидемоном якомога неприступніше і прохолодніше. Може, його ентузіазм від цього зменшиться.

Стражі біля покоїв повелителя пропустили безперешкодно, варто було сказати, що Зепар на мене чекає. Схоже, мої слова набирають ваги у палаці, що не могло не тішити. Згадала, як в один з минулих моїх візитів Дімару довелося силою мені дорогу пробивати. А тепер стражі сприймають мою появу як належне! Чи такі вказівки від самого повелителя отримали? Заморочуватися далі мотивами стражів я не стала і з гордо піднятою головою переступила поріг.

Почувши голоси, що долинали з вітальні, відчула неймовірне полегшення. Схоже, Зепар не сам. А отже, нових домагань не буде. Принаймні, зараз.

І я рушила туди, потайки сподіваючись, що може, повелитель виявиться настільки зайнятим, що і зовсім накаже забиратися геть. Але застигши у дверях, зрозуміла, що мої надії не виправдаються.

У вітальні зібралася вже звична з колишньої подібної зустрічі компанія: лорд Вайлен, Нісрок, сам повелитель і Ліліт. Останньої, звісно, у вечір інциденту з пляшкою не було. Але тільки через те, що демониці ніхто не повідомив вчасно про те, що сталося. Тепер же, напевно, навіть усі розломні тварюки не завадили б їй бути присутньою при обговоренні ситуації, що склалася.

Я знову обурилася тому, як безсоромно вона поводиться з власним братом. Вони вдвох сиділи на дивані в розслаблених позах, немовби зібралися тут для звичайної дружньої бесіди. Але якщо Зепар хоч пристойно поводився, то про Ліліт цього сказати було не можна. Забравшись з ногами на диван, вона практично змією обвилася довкола брата, майже не відводячи від нього погляду, наче надивитися не могла.

Ні, я все розумію. Мало не втратила єдину рідну людину. Але тут усі зібралися для обговорення серйозних речей. Могла б проявити свої почуття і згодом! А найбільше дратувало те, що Зепар їй це дозволяв.

Так, стоп! А чому це взагалі має мене якось турбувати? Та начхати на обох розпусних демонів! Нехай хоч лижуться одне з одним на очах у всього світу!

Але варто було уявити в голові цю картину, як знову накотила незрозуміла злість. Причому на обох близнюків однаковою мірою. Хоч я й розуміла, що якби навіть таке сталося, ініціатива явно йшла б від Ліліт.

Прокляття, невже я й справді ревную?!

Намагаючись відігнати неприємні думки, я перевела погляд на інших учасників подій. Це дозволить упорядкувати хаос у голові.

Нісрок стояв біля нерозпаленого каміна, витягнувшись по струночці. Ось хто ні на мить, схоже, не забував, де знаходиться і як має поводитися. Я навіть відчула до нього повагу за це.

Лорд Вайлен сидів у кріслі навпроти дивана і тримався зі спокійною гідністю.

Всю цю картину я встигла зафіксувати в голові за кілька секунд, після чого погляди присутніх спрямувалися на мене. Причому дивилися з різним виразом, що я не могла не відзначити.

Нісрок – без жодних емоцій. Лорд Вайлен обдарував привітною усмішкою, від чого я сильно здивувалася. Якось незвично подібне з його боку. Схоже, після вчорашніх одкровень наші з ним відносини перейшли на новий рівень. Зепар дивився трохи глузливо. А ось Ліліт… Навіть в озноб кинуло від її погляду. Вона дивилася з підозрою, неприязню, ледве прихованою ворожістю.

Я мимоволі пересмикнула плечима. Особливо вразило те, що демониця одразу ж ще сильніше пригорнулася до Зепара, ніби намагаючись затвердити на нього права і продемонструвати це мені. Ще й голову поклала йому на плече. Невже це стерво ревнує його? До мене?!

Нервово проковтнувши, я змусила себе відмерти й промовити:

– Доброго ранку всім. Я не завадила?

– Навпаки, Вогнику. Ми чекали тільки на тебе, – з чарівною усмішкою промовив Зепар і поплескав по вільному місцю поруч із собою з іншого боку від того, де сиділа Ліліт.

Ну ні! Сидіти поруч із ними точно не стану! Вдавши, що не помітила його жесту, я покрокувала до одного з крісел неподалік від лорда Вайлена.

– Вогнику… – простягнув Зепар, даючи зрозуміти, що наполягає на тому, щоб я виконала те, що він хоче. – Гадаю, тобі буде зручніше тут.

А ось я так зовсім не думала й обдарувала його далеко не добрим поглядом. Помітила, як Нісрок і лорд Вайлен з цікавістю спостерігають за цією сценою і мовчки чекають на те, чим закінчиться наше чергове пікірування. Невже мені це тепер офіційно дозволено? Я навіть вразилася з того, що дроу цього разу не став проявляти невдоволення.

– Ну що ви, мій повелителю! – якомога сумирним голосом промовила я. – Я не посмію порушити ваш особистий простір. Почуватимуся ніяково. І тоді навряд чи зможу хоч слово сказати. Адже нам усім треба, щоб я була зібраною та зосередженою. Інакше виникнуть труднощі у застосуванні дару.

– Сьогодні вночі, коли ти порушувала мій особистий простір, то жодної ніяковості не відчувала, – зауважив білявий гад, весело блимаючи очима.

Ось же сволота! Ну навіщо він при всіх це ляпнув?! Адже будь-яке подумати можуть! І, безперечно, подумали про найгірше, судячи з того, як округлилися очі присутніх. Я буквально відчула, як запалали щоки.