Глава 2

ГЛАВА 2

– Далі я сама знайду, дякую, – вийшовши в потрібний коридор на першому поверсі, звернулася я до слуги, який мене супроводжував.

Той з демонстративно-ввічливим поклоном пішов геть. Я ж не дуже охоче попрямувала до дверей залу для аудієнцій. Біля входу ледь не зіткнулася з Даріелем, який туди поспішав. Принц світлих ельфів шарахнувся від мене, наче від прокаженої, і крізь зуби процідив.

– Дивись, куди преш, рабине!

Хм, і це мене тут треба навчати гарних манер?! Змірявши зарозумілого ельфа похмурим поглядом, я відсторонилася, пропускаючи його вперед. Хоча взагалі-то це йому треба було пропустити даму. Чи на рабинь норми етикету не поширюються?

Даріель поспішно увійшов у розкриті стражами стулки, ніби намагаючись скоріше віддалитися від мене. А я раптом усвідомила, що його поведінка може бути пов’язана зовсім не з тим, про що подумала спочатку. Не з презирством чи гидливістю до такого негідного об’єкта. А якщо він боїться, що я щось про нього побачу завдяки моєму дару? З огляду на вчорашні події це наводило на підозри. І я мстиво вирішила, що обов’язково перевірю це і знайду спосіб доторкнутися до зарозумілого ельфа.

Коли я увійшла до зали, там уже були всі, хто був присутній і за першої аудієнції. А також ще й кілька десятків інших придворних. Ця аудієнція, мабуть, не була закритою.

Придворні щось бурхливо обговорювали й, судячи з уривків фраз, що долітали до мене, звістка про замах на повелителя розлетілася по палацу в рекордний строк. Наївно було б сподіватися на інше.

На мене поглядали з жадібною цікавістю, ніби я могла їм негайно явити диво та оголосити ім’я вбивці. Намагаючись не бентежитися під пильними поглядами придворної еліти, я пройшла до трону, на сходинках якого вже розташувалися Арлан, Валафар і Даріель. Останній демонстративно скривився при моєму наближенні й відсунувся якнайдалі.

Підступно посміхаючись, я почала підійматися сходами й, неначе ненароком, спіткнулася поруч зі світлим ельфом. Рукою вчепилася за нього, ніби в пошуках опори. Він так брудно вилаявся, що я мимоволі посміхнулася.

На жаль, що мій задум не увінчався успіхом. Доторкнувшись до цієї блідої копії Зепара, я нічого не побачила. Даремно він так боявся. Якщо, звісно, боявся, а не просто не хотів мати нічого спільного з нікчемною рабинею. До того ж мій маневр спрацював проти мене самої. Валафар негайно опинився поряд і підхопив під лікоть, допомагаючи втриматися на ногах. Я зміряла його нищівним поглядом.

– Можете вже відпустити!

Він нахабно посміхнувся і не подумав це зробити. Провів на верхню сходинку і допоміг сісти поряд із троном. Потім безцеремонно влаштувався поруч, не зводячи з мене палкого погляду.

– Все ще сердишся на мене?

– А ви як думаєте? – прошипіла я, відчуваючи, як від спогаду про вчорашнє щоки починають горіти.

– Ти мене сама спровокувала, – замість того, щоб перепросити, заявив він, обдаровуючи широкою посмішкою.

Я ледь не задихнулася від такого нахабства.

– І як я, цікаво, вас спровокувала?

– Крихітко, не варто пробуджувати в архидемонах інстинкт мисливця, – посміхнувся він. – Чим більше ти пручаєшся, тим сильніше хочеться показати тобі, хто тут головний.

– Безумовно не ви, – пирхнула я. – Вже забули, що казав Зепар? Тримайтеся від мене якнайдалі!

– Із Зепаром ми якось розберемося, – простягнув Валафар, підморгуючи. Але одразу ж посерйознішав: – Правда те, про що весь двір з ранку гуде?

– Що ви маєте на увазі? – сухо запитала я.

– Повелителя вчора дійсно намагалися отруїти?

– Я не збираюся це з вами обговорювати, – заявила я.

– Отже, це правда, – резюмував архидемон. – Вже відомо, хто?

– Якби було відомо, гадаєте, про це чутки не рознеслися б? – уїдливо запитала я.

– А когось підозрюють?

Я примружилася, пильно дивлячись на нього. З чого це такий інтерес до розслідування? Згадавши про те, що під підозрою перебуває все найближче коло Зепара, вирішила, що не варто й надалі обговорювати цю тему з Валафаром.

– Якщо вас цікавить розслідування, запитайте у Нісрока чи лорда Вайлена, – промовила, навмисно відвертаючись.

– Ух, яка грізна дівчинка! – знущально видихнули мені у вухо, після чого взяли мою руку і піднесли до губів.

Першим поривом було відразу звільнитися. Але я вирішила, що це чудова можливість підключити дар. Сконцентрувалася, намагаючись побачити хоч щось.

– У тебе очі починають світитися зеленим, – помітив Валафар. – Намагаєшся побачити про мене щось цікаве? І як успіхи?

– Ніяк! – буркнула я, все ж таки відсмикуючи руку.

Дар уперто мовчав. Схоже, сьогоднішня робота над папками зі свідченнями вичавила мене, як лимон. Або ці двоє: Даріель та Валафар, і справді ніяк не пов’язані з замахом.

Архидемон весело засміявся.

– Значить, ти мене підозрювала? А можна дізнатися, чому? Я тобі здаюся настільки підступним лиходієм? – у його очах виблискували глузливі вогники.